Такі учні - щедрий дарунок учительської долі

ТАКІ УЧНІ - ЩЕДРИЙ ДАРУНОК УЧИТЕЛЬСЬКОЇ ДОЛІ

Проби пера Ірини Грицюк (писала Ірина, читали разом, поринаю в спогади та черпаю натхнення...)

Дорогою до юності

Сонячні візерунки

Білий вірш

Маленький промінь заблистів

Уранці крізь фіранку.

І вдарив у моє чоло

Легенько, наче ваткою.

І я прокинулась ураз

Від його спраглого поцілунку,

І захотілось мені ще спати

У своєму м’якому ліжку.

Проте потрібно було вставати

І збиратися кудись.

А куди?

Сама не знаю.

Просто прогулятися по вулиці.

Але ж там холодно і мокро.

Та коли я подумала про це,

То все-таки вирішила ще подрімати…

Грудень, 2006  

Дорогій матері

Є матерів багато  в світі,

Але моя із них – одна.

ЇЇ усмішка сонцем світить,

А у очах – глибінь ясна.

Вона завжди мене плекає,

І від недолі вберігає.

Любитиму її все я.

Вона – мого життя надія.

Матуся моя – краща всіх.

Вона чутлива, любить сміх.

ЇЇ волосся – наче нічка,

Та вік, на жаль, тече, як річка.

Мені здавалось – світять білі зорі,

А то вже сивина пробралась в скроні.

Я не забуду ні тепло твоїх долонь,

Ані казки, які казала ти на сон.

Хоча бували і незгоди,

Але це можна пережить.

Краса твого лиця відтоді

У серці завжди буде жить.

Для тебе, мамо, всі дарунки:

Троянди ніжні, наче поцілунки,

І кошичок із квітів польвих,

А ще – два їжачки живих.

Для тебе – сонце в небі світить.

Для тебе – яблуня цвіте рожевим цвітом.

Для тебе – сяють в небі зорі.

Для тебе – кораблі виходять в море.

Усе це б я  приносила тобі

Щодня, щомиті, щохвилини.

 Але, на жаль, не може на Землі

Зробити диво ні дорослий, ні дитина.

8 травня, 2005

Великодні свята

У неділеньку-раненько

Вийшла з хати моя ненька.

Чує – уже дзвони дзвонять

І до церкви людей клонять.

Мама в хату двері відчиняє

І до нас малих так промовляє:

– Діти, радість нам з небес,

Бо Ісус Христос Воскрес!

Йдем до церкви ми, чекаєм,

Плащаницю оглядаєм.

Слухаємо Службу Божу

І додому йдем побожно.

Вдома ми гостей приймаєм,

Весело пісень співаєм.

І Христа ми вихваляєм,

Бо про Нього добре знаєм.

Знаєм те, що Він – Спаситель,

А диявол – то гнобитель,

На Ісуса хрест поклав,

Але у бою – програв.

Ой радійте щиро, люди!

Вже спасіння скоро буде,

Бо Ісус колись загинув

За світу цілого провини!

Весна 2005

Небесні фантазії

Дивлюсь я в небо голубе –

Пливуть там хмарки білі-білі.

Дивлюсь – і бачу в них себе,

Немов на своєму весіллі.

А там – немов би левеня

Побачило в кущах коня…

Й пливе та хмарка у кущі,

Хоч там лише одні хрущі.

Тут левенятко – вже маля,

Яке сміється із коня.

Та кінь зірвався з місця й втік,

Маля ж пливе за ним услід.

Почало плакати воно,

Змочило повністю вікно,

Та то не сльози, а крапельки дощу,

 Веселка рветься, а хмарка каже: «Не пущу...»

Літо 2005

Мова

У розмаїтті різних мов

Найкраща – мова України.

У ній – і зелень із дібров,

У ній – і пісня солов”їна.

Вона безсмертна на віки,

Вона ніколи не загине.

Прийшла до нас через роки

Найкраща мова України!

Нехай вона в нас не одна,

Нехай і суржик в нас панує.

Та голосом своїм славна,

Піснями люд увесь зачарує.

Наймилозвучніша із всіх,

Барвиста, як веселка-мати.

І від Говерли аж до шахт стрімких

Лиш наш народ зумів її надбати!

Жовтень, 2006

Ким є для мене друг?

Серед бурхливих хвиль життя,

Серед невдач й поразок слізних,

Іду я з другом в майбуття,

Хоча у нас дороги  різні.

Із ним не страшно, хоч куди –

Чи в воду, чи в вогонь пекучий,

Бо справжній друг – то назавжди,

Фальшивий ж – як змія гримуча.

Для мене друг – як сонце ясне,

Що серед хмар летить легких,

Як вогник, що ніколи не погасне,

Як хвилі бистрої ріки.

Для мене друг – порадник завжди,

Який розкаже все, як  є.

Який не втаїть злої правди,

Хоч нею часто болю завдає.

Для мене друг, як світло уночі,

З яким так легко відшукать дорогу

У полі чи по лісу ідучи –

І на душі ніякої тривоги.

Він – мій маяк, я ж – корабель у морі,

Який потрапив в шторму вирування.

І хоч яке б не було сильне горе –

Ми разом пройдемо усі випробування.

І змалку ще, і до тих пір,

Поки не вп”ялась в коси сивина,

Я гордо можу крикнути до зір:

Тіла в нас різні, та душа – одна!

Квітень , 2006

Присвячується трагедії на ЧАЕС

Десь іздалека лине дзвін –

Сумний, протяжний і трагічний.

Про що сказати хоче він?

Про тих, хто має спокій вічний...

Квітень місяць в нас панує –

25 день мина.

Укарїною мандрує

Юна дівчина-весна.

Оживає все довкола,

Весело пташки співають.

Сонця золотого коло

Ніжно землю зігріває.

Люди теж весні радіють

Й не здогадуються й близько,

Що не довго вже зуміють

Жить в оцій красі-колисці.

Смерті вже  не довго ждати,

Ось і вечір вирішальнй настає.

Хоч би насміливсь хто сказати,

Що у людей вже мало часу є...

І ось вже вибухнув реактор

На Чорнобльській АЕС,

Хвороб всіляких првокатор.

А нарід же не знає весь!...

І наступила чорна хмара,

Все небо димом затягло,

Чорнобиль атомним ударом

Спустошив все, що рясно зацвіло.

Пов”яли квіти враз тендітні,

Послабли матері з дітьми.

Посохли і дуби столітні

Від радіації-чуми.

Тих жертв тепер не полічити,

Бо ж сотні, тисячі є їх.

Ще цілий вік не будемо нормально жити

Через отой вогненний сміх...

Десь іздалека лине дзвін…

Про що сказати хоче він ?...

Серпень, 2006

Зима

Завірюха-метелиця

За порогом веселиться.

Замела вже півдвора.

Бачить – грає дітвора.

І давай із ними гратись,

Зимним снігом посипатись.

Діти сніжками кидають

І у інший бік тікають,

Бо не хочуть вони дуже

Змерзнути і занедужать.

Краще трішки на санчатах

Покататися малятам.

З гірки з”їхати – не важко,

Але от на неї – тяжко,

Бо на дорозі такий лід,

Що не вдержиться навіть Дід!

Та й Мороз не відстає –

Щокам жару завдає,

Ну а як вже він малює –

Всіх красою зачарує,

Бо на кожному вікні

Візерунки мовби в сні!

Ой чарує нас зима,

Хоч її іще нема!

Серпень, 2006

Фантазія про ніч

Сонцю спати захотілось

І воно лягло у ліжко,

Небом-ковдрою укрилось,

Заховало свої ніжки,

Втомлено закрило очі,

Ще разочок позіхнуло,

І, віддавши владу Ночі,

Із полегшенням заснуло...

Поки спало, Ніч-дрімота

Землю померком вкривала,

І немовби по городах,

Зорі-зерна розкидала.

Місяць-красень появився,

Ще яскравіш ніби став,

Поміж зорі прокотився –

Все із неба поглядав.

Мов володар всього світу,

Так гулятиме всю ніч,

Поки сонце не засвітить,

І не скине ковдру з пліч...

12. 09. 2006  

Іду я українськими полями,

Милуюсь травам густині.

І знаю, що все зміниться з роками,

Та вірити не хочеться мені...

Не хочу вірить, що за кілька літ

Не будуть тут вже жайвори співати,

Не буде видно стрикози політ,

Не буде лан вже сонце зустрічати.

А будуть всюди-всюди височіть

Багатоповерхівки чи заводи...

Готові плани вже заздалегідь –

Не зрушать їх ніякі перешкоди.

12. 11. 06

Пісня

О пісне, пісне пречудова!

Солодка ти, мов мед п”янкий.

Звучить у тобі рідна мова,

Мотивчик лагідний, легкий.

У тобі все – і плач, і сум

Людей-страждальників довічних.

І тайна українських дум –

Кобзарська тайна споконвічна.

І сміх дитячий на світанку

Від променистих рис

Лиця, що гляне крізь фіранку,

Мов сонячний каприз.

І звуки куль, що убивали

Людей в нелегкій боротьбі,

Що рідну землю захищали,

Давали звіт самим собі.

І цвіт троянди, що в цю мить

Пелюстки розпуска червоні.

І море, що шумить, шумить

У ракушці, що на  долоні.

І стогін матерів і вдов,

Які мужчин так й не діждались.

Їм щастя не повернеш знов,

Хоч як ми б з вами не старались...

І теплий подих від дощу

Землі, що виснажена була.

І крик метелика: “Лечу! Лечу!”,

Як вперше крильця тріпонулись.

І всі невдалі, страшні дні,

Коли народ страждав безмірно,

Коли лишались діточки одні,

Бо знали, що батьків скатують неодмінно...

І світ барвистий в вишивці майстерній,

Що руки вишивали роботящі.

І праця та, що на землі пустельній

Виконувать повинні всі трудящі...

У тобі все, що хочем ми почути.

Ба, навіть більше, –  все, що тільки є.

Бо ми тебе не можем вже забути,

І скажем всім: «Це – рідне, це – моє!»

Жовтень 2007

Дитинство

Чому нове життя не знає того, що знаємо ми? Чому діти народжуються такими щасливими? Їм нічого не потрібно. Вони живуть із відблиском радості у очах. Для них життя – це рай! Вийшовши із тісної маминої утроби, вони зрозуміли, що можуть значно більше. Коли захочеш дізнатися, що таке радість, щастя,  – то просто спитай, від чого на цих ніжних дитячих щічках сяє усмішка, ніби сонячний промінь, що заблудився у хмарах і шукає пристановища. Це сон! Сон, у якому бачиш все наяву. Бачиш повітря. Так, повітря, що поглинуло світ.  Чисте, свіже повітря, яким ти задихаєшся. Його так багато! Купаєшся у ньому, наче у хвилях тихого моря. Тонеш, за хвильку знову виринаєш і… далі пливеш, пливеш… Пливеш у своїх снах вже повз русалку.  Вона, царівна морських хвиль, найбагатша у світі. У неї стільки золота, срібла, дорогоцінного каміння, що дарує їй Сонце! Це Чудо!

Зупиняєшся десь о вечірній порі, сідаєш на золотий човен і летиш. Він, мов птиця-фенікс, що має здатність відродитися після смерті, розкриває вогняні крила і мчить дужче вітру.Воля!

Осінь

Осінь жовточола враз прийшла,

Холод несказанний принесла.

З вітром-бурею услід мандрує,

Барвами своїми всіх чарує.

Дощ, калюжі сірі всюди.

Із роботи йдуть померзлі люди.

Парасолі різнобарвні десь-не-десь,

І сидіти вдома треба час увесь...

Ностальгія охопила всю мене.

Ой, коли ж нарешті дощ мине?

Аж мурашки шкірою не раз біжать,

Що не скоро будем осінь проводжать...

Жовтень, 2007

               Життя... А що воно таке?

Солодше меду-сонця золотого?

А ,може, як полин, гірке?

Не знаю тайни життя свого....

Воно не вічне – знаю наперед.

Воно – немов тоненька павутинка.

І лиш нещасно зміниться сюжет –

Воно розтане легко, як сніжинка.

Хоча життя у кожного – святиня,

Найвища цінність, найдорожчий скарб.

Та не важливо, плебс ти чи княгиня, –

Мине лиш час, скінчиться щастя бал...

Жовтень, 2007

МИ – українці! Гордо кажу вголос!

МИ – з України! Серце промовля!

МИ – із країни, де так щедро родить колос

І синь небесна душу оживля!!!

2007

Вічна краса

Усе, що є довкола нас,

Усе чудове і прекрасне

Побачиш чи почуєш раз –

Ніколи у тобі не згасне.

Лиш мимоволі звук малий

Торкнеться серця твого щиро...

У нього ще слова підлий –

Й одержиш пісню, пісню миру.

Чи просто поглядом кивнеш

У галереї на картину:

Собі красу у душу вткнеш,

Мов мальву ту, що там під тином.

А чи поїдеш у театр,

У центр емоцій завжди зрячих.

Повір – вернутися назад

Уже захочеш ти навряд чи...

Чи просто глянеш небу ти

У сині і привітні очі:

Знайдеш розраду там завжди

Чи вдень, чи у безодні ночі...

Та тільки глянеш ти на цвіт –

Красу невинну, на лілею.

Побачиш ти: там – цілий світ,

Що зветься рідною землею.

Відчуєш подих вітерця,

Такий мерзлий та теплий часом.

Вплетеш дві квітки до вінця –

Пізнаєш все із ними разом.

Краса ж є вічна і жива.

Вона у нас повсюди.

І душу радість омива –

Нехай повік так буде!!!

2006

З дерев вже листочки спадають додолу.

Побачиш це раз – не забудеш ніколи.

І вальсом в повітрі легенько пливуть.

Тепер на землі свій прихисток знайдуть.

2006

Дивная якась зима:

Білого снігу нема,

І мороз не завітав,

Мов би й січень  не бував...

Снігурі не прилетіли,

І на гілочки не сіли.

Бо ж довкола лиш тепло,

Холоду як не було...

І не їздять на санчатах,

Не катаються малята,

В сніжки теж не граються,

З вікон усміхаються.

Хоч у щасті, не в скорботі,

Колядують на болоті

Всі бажаючі в Різдво..

Оце так нам повезло!

02. 01. 2007

Літо

У сутінках вечірніх бродить літо,

Співає з вітром лагідні пісні,

Його душею скрізь все оповито,

Він тихо казку сказує мені.

І сад вишневий рясно червоніє,

Все доспіває, лине аромат.

Нічний метелик крильцем лампу гріє,

Десь вдалині салют і крик: «Віват!».

Туман ранковий тане сивиною,

Знімаючи завісу з сонних віт.

Клич журавлиний бурною рікою

Невпинно рветься у широкий світ.

Обіднє сонце спрагло посилає

Жаркі проміння – коси золоті.

Що краще бути може, я не знаю,

Ніж тепле й свіже літо на землі!!!

Серпень, 2006

Українка

Десь там у зеленому садочку

Вийшла україночка в віночку.

Все на цвіт вишневий поглядає

І вкраїнськії пісні співає.

І не бачить, що позад неї

Парубок милується з краси її

І з убору дівчини оцеї:

«Я красу подібну бачив лиш у сні…»

Як погляне на віночок з свіжих квітів –

Так немов би їх збирали малі діти:

Хоч маленькі та барвисті,

Від роси пахучі й чисті.

А стрічки які красиві!

І червоні, й жовті, й сині,

Котрі річкою біжать,

А котрі вогнем горять.

Деякі у небі сяють,

Інші ж – на землі зростають.

А подує вітерець -

Сколихне стрічки й вінець!

Ти очей не відведеш –

Цілий день там проведеш.

А коса русява, чиста!

А червоне те намисто!

А сорочечка з узором,

Синя плахта, наче море…

Ні! Ще кращої нема!

Не доречні тут слова.

Бо лиш українська врода,

Наче добра чиста вода!

Зима, 2007

Україні

Україно! Рідна моя нене!

Скільки літ живу з тобою я!

Скільки раз ти приходила до мене

У сновидіннях про криницю-журавля,

Про лан безкраїй, а чи ліс!

Про край Карпатський чи Полісся!

І про ціну солоних твоїх сліз,

І суржик, що у мові так розрісся…

Дітей твоїх загинуло багато,

Чимало вмерло і в наш час.

Але нема на що нам нарікати,

Бо це було заради нас!

Заради нас фашистів ти здолала,

Заради нас Чорнобиль ти пройшла.

З дідами нашими в майбутнє шлях проклала,

Заради нас ти сил в собі знайшла!

Україно! Квітко мого серця!

Край душі, квітучий і п’янкий!

Як барвінок синій влітку в’ється,

Так і в’ється голос твій м’який!

Славна ти і дочками, й синами,

Й словом їх, що є сильніш, ніж сталь,

Сіяла добробут ти між нами,

 Та цього замало є, на жаль…

І в червоних кетягах калини,

І в лозі вербовій повсякчас

Бачимо тебе ми, Україно!

Дивишся з любов’ю й ти на нас!

А побачим лан пшениці

І над полем небо голубе,

І сільські старесенькі криниці –

Згадуєм, ріднесенька, тебе!

Україно! Пісне солов’їна!

Край прекрасний зблизька і здаля!

Я тебе ніколи не покину,

Рідна моя вишивко-земля!

Дитинство

А час так невпинно минає,

Як річка,  так швидко тече!

Усе, що було, він усе забирає,

А серце і далі пече…

І думка – найшвидша у світі –

 Та все ж загальмовує хід.

Ще вчора були ми, мов діти,

А нині дорослість прислала привіт.

Хоча до дорослих нам довго ступати,

Та в кожному з нас він принишкло живе.

Живе, як уперше вчимося кохати,

Як дух наш у мрії таємно пливе.

І хочеться нам ще дітьми залишатись,

Хоч всі ми батьків своїх діти тепер.

Ще встигнем – куди нам так рано спішитись,

Навіщо тікати у вимір химер?

Дитинства пора не така і тривала,

А ми ще  самі не цінуєм її.

Тепер барви райдуг, щоб світ наш вкривали,

Побачити зможем лише уві сні.

А світ не для того, напевно, існує,

Щоб жити весь час лиш у сірих тонах.

А колір нам тільки усмішки дарують

На свіжо-рожевих дитячих вустах!

Зима 2007

І не спинити часу плин

Чому?

Чому душа сумує,  

Чому із тіла рветься?

Чому лиш ніч святкує,

Як день не повернеться?

Чому ридає серце,

Як рониш злеє слово?

Чому не сходить сонце,

Коли захочеш того?

Чому? Одне питання

В усі часи єдине.

Чому? Це не востаннє

Питає мати сина…

«Чому?» - і знову слово,

Просте, як «2» + «8».

Чому? Питаю знову!

Ніхто не відповість нам…

Чому? Чому усе це,

Коли ніхто не знає,

Чому, навіщо серце

Лиш одного кохає?!

2008  

Сум душі

Сумує небо сірими очима, 

Несе печаль свою у плині хмар.

Холодний дощ все ллється за плечима –

Від нього схожі люди на примар.

Сумує, лиє сльози крізь тумани,

Співає пісню шепотом тих сліз.

Дороги скрізь укрилися струмками,

А те все плаче вітру на проріз.

Сумує, криє усмішку за схилом,

Немов сховатись хоче від образ,

Спливає настрій біло-сивим димом,

Смутніють очі – розуму наказ.

Хвилює вітер буйні віти-гілля,

Верба плакуча коси розпліта.

Легкі краплини сірим цвітом –міллю

З небес на землю сходами зліта.

Минає день – а небо ще сумує,

Та вже за ширмою чарівних зір

То знову хлипне – подих затамує,

То змовкне знов – лишивши збоку спір…

Душа сумує разом з сірим небом,

Кричить, мов грози із небес,

Та чути крики ті нікому вже не треба,

Ніколи зойкам тим не буде меж…

Літо, 2008

Картина за вікном

Сльозами котяться краплини по вікні,

Сумує листя на березі одинокій,

Десь  в далині, в печальній далині

Лишився літній, так жаданий спокій…

Журливо вітер музику склада,

Осіннім тоном ноти підбирає,

Пожежі пал на землю опада –

 це сум душі за долею літає.

Небес блакить потускла від образ,

Вже не сіять її очам веселим,

Лиш десь-не-десь життя дороговказ

Потішить подихом дебелим….

Січень, 2009

Вічне 

В вечірнім небі лине смуток легко

І тишина, ні шороху ніде.

Десь вдалині, так близько й так далеко

Наступний день світанку жде і жде…

Години йдуть, піску немає ліку,

 Він забирає із собою час,

Та так було і буде споконвіку,

 Що новий день чекає знову нас.

Літа думки в барвистих сновидіннях,

Потоне лихо і засне печаль

За примхою небес, за совісті велінням

Покине серце навіть сильний жаль.

Чарівні звуки, тихше нечутного…

Послухай їх: почуєш ти, повір,

Бо не несеш в собі нічого злого,

Бо з миром дивишся у душу зір.

Безкраїй світ у мене на долоні,

Зіжму в руці небесне решето.

Та час мине – і посивіють скроні,

Зіграє доля з часом в спорт-лото.

Минають люди, в світі все минає.

Ніщо не вічне, вічний тільки час,

Та день за ніччю знову наступає,

І ніч за днем чекає знову нас…

Вересень, 2008

 Калиновий цвіт

Зацвіла калина в українськім краю,

Забуяла рясно в кожному саду.

Журавлі-лелеки з вирію вертають

І несуть на крилах юність молоду.

У далекі мандри України діти,

Її рідні й милі дочки і сини,

Мусили податись, мусили летіти,

Щоби повернутись пізно восени.

Кожен біля серця засушив пелюсток,

Зірваний весною з свіжого куща,

Аж із крові десь там закипає згусток,

Ніби власне тіло кинула душа.

За кордон, далеко, крізь доріг тенета,

Через силу диха, горе погнало.

Навіть якби їхав й в золотій кареті,

То так сумно й гірко всеодно було б.

Не від насолоди залишаєш рідних,

Не для свого щастя в чужину пливеш.

І не так, не правда, ти там не свобідний,

Ти там не життям вже – відліком живеш.

І минає час так: в молитвах до Бога,

Щоб вернув додому (пані підіжде).

В розумі панує зім’ята тривога –

Що, як там, удома вже ніхто не жде?...

І тоді зі сховку виринає  пісня,

Українське слово – ураган, гроза!

І малий букетик. Хоч жаліти й пізно,

На калини цвіт той упаде сльоза.

Грудень, 2008

Хто ти?

Так хочеться бути самій,

Так хочеться бути з ніким,

Живеш – як в  відкритій тюрмі,

Ти мариш й співаєш вже ним….

Він – твій і водночас чужий.

Він  - твій та не буде з тобою.

Не плач. Що собі не кажи –

Та сльози течуть знов рікою.

У місяці бачиш його,

У снах теж з’являється він.

 І знов не побачиш чогось,

Стук серця – сухий передзвін.

Ти ловиш кожнісінький звук,

Очима шукаєш когось.

І знов розрива серця стук –

Ну хто ж ти, ну хто ж ти, цей ХТОСЬ???????

Лютий, 2008  

Біль розлуки

В душі щось так горить вогнем несамовитим.

Чомусь усе болить, мов оцетом полито.

Шалений серця стук. Знов очі відкриваю

І чую дивний звук, та що це – я не знаю.

І сяйво у очах від сліз у них солоних.

Якийсь незнаний страх, мов тіло вже холоне.

Цей холод огорта пекучими словами,

Бо ж мрія відліта, не залишившись з нами.

Не так все, як було. Не так, якось інакше.

Не бачу вже того, що бачила я завше.

Чи ти вже не такий, чи, може, я змінилась.

Та погляд той палкий пропав чомусь в могилу.

Минуло все, як сон, звичайне сновидіння.

Чого, скажи, чого? За чиїм це велінням?

Ну от. Ми розійшлись. Чому? Сама не знаю.

Бажання не збулись? Я просто не кохаю. ..

2008

Ніч

Ніч спускається на землю

Чорно-синім покривалом.

Всюди сумно, всюди темно,

Дня залишилось так мало…

Із серпанкового краю,

Ген за неба видноколом,

Місяць ясен виступає.

Золотиться його коло.

Зорі нишком, мов крізь маску,

Продираються до люду.

Все міняє вже  окраску,

Все до сну хилитись буде.

І ванільними листками

Сонце пахне нам востаннє,

Щоб небесними стежками

Утекти від нас до рання.

Тишина, щасливий подих…

Радість, схована за словом.

Це ж бо місяць щиро сходить!

Золотиться його коло!

Весна, 2009

Пробудження

Зрадливим подихом весна в цю мить ожила,

Затріпотіла сонними  крильми.

Заворушилась кров у її жилах.

Літає радість між всіма людьми.

Сміється з неба сонечко ласкаве,

Мигає ніжно із-за хмар-вітрил.

В повітрі ніжно-чистий запах кави

П’янким безсонням душу враз скорив…

Весна, 2009  

Що таке щастя?

Щастя – це кожна краплина роси,

Що по пелюстці збігає.

Щастя – це скарб неземної краси,

Що лиш на тебе чекає.

Щастя – це сон із тенетивом див,

Де заблукав мимоволі.

Щастя – це теплий і ніжний приплив,

Щастя – це плетиво долі.

Щастя – це радість з чужого добра,

Це все прекрасне у світі.

Щастя – це ніч, що в життя привела.

Щастю потрібно радіти.

Щастя – вінок із барвистих замрій,

Скріплений ниттю усмішки.

Щастя – це море хороших подій,

Це і сльози запах трішки.

Щастя – це день, що до ночі летить,

Щастя – це ніч, що минає.

Щастя – це вічність, і Щастя – це мить.

Щастя у тих, хто кохає.

Щастя – це слово, що в небі луна,

З вітром незгоди відносить.

Бог дарував людям щастя здавна,

Хто його щиро попросить.

Щастя – це воля на крилах орла,

Це і політ соколиний.

Щастя – це мрія, що врешті збулась.

Щастя – це подих єдиний.

Щастя – це погляд із низу до зір.

Щастя – оцінка хороша.

Щастя існує, мені ти повір.

Це навіть думка пригожа.

Щастя – це щедрість, довіра, тепло.

Щастя – усміх непримхливий.

Ти відшукав вже усе це добро?

Значить, ти справді щасливий!

Грудень, 2008 р.

Остання зоря

Чийсь образ  ледь перед вікном

В вечірніх сутінках мигоче.

Здається, він жалобним сном

Немов сказати щось нам хоче.

І очі в глибину небес

Смутні в сльозах кудись дивились.

Чи то на зіроньок-принцес,

Чи на птахів, що в небі звились…

Сумує за життям своїм

Один в самотині безжальній,

Бо скоро стихне щастя гімн,

Лиш чути буде звук прощальний.

Здається тінню він тепер,

Мов сірим обрисом неясним,

Мов житель він інакших сфер.

Один лиш колір є незгасним.

Один червоний колір лиш

Змією звився десь на тілі…

Жаліть людину цю облиш,

А краще – покажи на ділі!

2007

В честь ювілею дорогій бабусі

Літа ідуть, минають снігопадом,

А з ними десь життя далеко мчить,

Летять лелеки білим-білим рядом,

Несуть вам дар у цю щасливу мить.

Вісімдесят, а вчора було тридцять,

Та хай, забудемо в цей день про вік,

Нехай вам райдуга бажань присниться,

І подарує вам ще більш, як 200 літ.

Ви знайте лиш, що ми вас не забули,

Що любим вас у будь-які часи,

Це ж ви нам, ненько, в світ путівку роздобули,

Це ж ви навчили труднощі зносить.

Тож хай за це вам сонце посилає

Своє проміння – усмішку з небес.

Хай Бог усюди вас оберігає

І хай несе ангельський спів увесь!

08. 02. 2008

Оживіть любов!

Я подарую тобі життя –

 І ти постанеш мрією нічною.

 Я подарую тобі життя –

І ти довіку будеш вже зі мною.

Я подарую тобі життя –

І кожна мить тепер, як остання.

Я подарую тобі життя –

Моє ти найкраще у світі кохання!

Я  подарую тобі життя –

 І ти пелюсткою ніжною станеш.

Я подарую тобі життя –

Ти бережись, бо зів’янеш.

Я подарую тобі життя,

Я намалюю сонце в нім.

Я подарую тобі життя,

Бо ти і є життям моїм!

2008

Час минув

Туманом сивим опустився смуток.

Чомусь на серці криється печаль.

І що дає отой лихий здобуток?

Лиш дим пекучий й невимовний жаль?

Серпанком світлим коси розпускаю

І, мов русалка, в дзеркало дивлюсь.

Такою лиш себе я пам’ятаю.

Так буде вічно. Богу помолюсь.

Не знаю слів, не знаю, що сказати.

Думки вирують, наче водоспад.

Я вийду й повернуся знов до хати.

І так ще кілька стежечок підряд.

Чомусь неспокій, щось щемить незнанно,

Та що таке? Не розберу, повір.

Біліють руки якось полотняно,

А на душі  скрегоче хижий звір.

Сльоза зявилась. Звідкіля? Не знаю.

В уяві миттю образ промайнув.

І знов я подумки чогось шукаю,

Та час минув, із сутінком минув…

Літо, 2008

Міняє місяць прохолоду ночі

Журливим подихом чарівних зір.

Осінні очі, так, осінні очі

Озер, річок, садів і тьмяних гір…

Вві сні кружляє мрія золотава

Із хороводом  листя за вікном.

Така важлива й неважлива справа

Перевернула світ мій загалом.

Нуртує кров, кипить в гарячих жилах,

Розносить тілом той бунтарський жар,

Що осінь й ніч в душі моїй закрила

Й дала мені отой таємний дар.

Пелена сну закрила зір нещастя,

Не бачить зло тепер життя краси.

Тож не зуміє вже тепер уже ніщо пропасти

Із швидкістю обідньої роси.

2008

Посіріло небо від людського суму,

Від людського горя плаче знов воно.

Жалібно співає вихор свою думу,

А краплини ринуть на скляне вікно.

Кольори потухли, як вогонь від зливи.

Настрій десь пропав весь, вже його нема.

А під снігом сумно так шепочуть ниви,

Так вони благають: «Хай мине зима!»

Січень, 2009

Польщі

Серед бескид, прекрасних гір

Розкинулось село Істебна.

Чарує все тут кругозір.

Це Польща. Лину я до тебе.

Із української землі

На польську радо завітали.

Це ж край і прадідів, й дідів.

Це ж край, де щиро нас вітали.

Зеленим подихом з небес

Спустилися ліси чудові.

Який прекрасний світ увесь,

Які тут думи загадкові!

Привітно гіллями хита

Від вітру за вікном смерека.

Напевно, осінь золота

Від цього краю ще далеко.

Гуральський спів луна із гір,

Нагадує про гарний настрій.

Трембіти гук пронизав бір,

Напевно, тут лунає часто.

О,Польще! Сестро ти моя!

( Бо ж Україна – то є мати).

Прилинь на крилах журавля,

Коли вже прийде час вертатись!

Жовтень, 2008

Коли не знаєш, що робити.

Коли душа у крик кричить.

Коли не хочеш більше жити,

Згадай одну єдину мить.

Згадай, як мати народила,

Згадай свій перший літній сон,

Згадай бабусю, що любила,

Як ти проходив повз вікон.

Як  перший раз побачив небо,

Політ пташиний, трепіт крил.

І зрозумієш, що не треба

Робити те, що хочеш ти!

Зима, 2008

Нарис

Коли за обрій опускається сонце, – це найкращий час для мрій. У ці хвилини тебе переборює нестримне бажання стати тим самим сонцем і полетіти з вітром по небосхилу, залишаючи чарівні сліди. Хочеться зверху спостерігати, як останній сонячний промінчик залишає свій відблиск на шибці вікна, мов усміхається і шепче тихо: «Я ще повернусь! Чекайте мене!» Як радіє тополя, освячена цілою гамою кольорів, позолочена літнім подихом спеки. А по небу їздять золоті колісниці, мов везуть володаря світу оглядати його майно, а той, щедрий та захоплений від побаченого, обсипає різнокольоровими дукатами все суще. Сонце повільно, ліниво заходить за одну хмару, іншу, даруючи їм перламутровий відтінок, ледь-ледь видніється його край, схожий на палаючий перевернутий човен. Потім ти втрачаєш його з поля зору і починає сутеніти… Ніч швидко заполонює все довкола, закриваючи пеленою незнаності й невідомості, приносячи на своїх метких крилах, вкритих зорями, сон. І ти уже десь у далекій країні, назви якої не знаєш, гуляєш з блакитною повітряною кулькою у руках і радо усміхаєшся перехожим. Ще мить – і ти вже мчиш у безмежних просторах космосу, знімаючи планети зі своїх орбіт і розкладаючи їх на свій лад. Потім мандруєш назад до своєї кімнати, наповненої запахом чогось рідного та приємного для душі.

Прокидаєшся від лоскотливого дотику чогось до своєї щоки – згадуються мамині руки. Ти відкриваєш очі і… – сонце прокинулось!

Жінка

Могутній велет нелюдського духу,

Душа борця в тендітному тільці,

А голос ніжний словом гори руха…

Для жінки лиш слова оці!

З-поміж віків ішла ти білим світом,

Прикрасою завжди його була.

Твої пісні цвіли весняним квітом,

А ти ще краще поміж них цвіла.

Ти завжди була ангелом між люду,

Світила серцем темені в чоло.

Надіялась, що хтось тебе розбудить,

Що зробить так, щоб все в тобі жило.

Ти була все запутана в кайдани,

В чужі тенета, у тяжкий ланцюг.

Та все ж повік свободі ти віддана,

Бо воля лиш – то твій найперший друг.

Ти – вільна! Ти – жива! Злітай скоріше!

Лети! Лети! Пізнай легкий політ!

Хай інший хтось себе презирством тішить,

А ти лети, пізнай широкий світ!

Твої думки – не жар, вогонь пекучий.

І ним спалиш ти все, що на шляху.

Хай іншого за тебе совість мучить.

Ти ж – маєш ціль для тебе дорогу.

Ти вільна! Ну, лети! Чого чекаєш?

Сам Бог дарує крила, лиш візьми!

Чого ти ще, чого в собі шукаєш?

Ти ж вже людина над всіма людьми!

Хоч ти – це лід при перших ще морозах,

Такий, що легко кроком лиш зламать…

Але повір: ні при яких погрозах

Твій дух бунтарський легко не впіймать!

Ти – джерело, тече в якому сила

Жіноча, ніжна та така міцна.

Лишень подумать, як у твоїх жилах

Вирує кров, кипить там як вона?!

І як впадеш під волею людського,

Не гинь, вставай, з колін ти підведись.

Сама врятуй себе від ока злого.

Ти  – жінка! Й завжди цим гордись!

2008

Воля

Світлом душі, що в пащу дивиться вогню розжареному, пекучому,  яскравому, сяє думка борця. Незримою аурою терпимості вона обмережана, наче вишитий рушник тоненькими пасочками багряних квітів… Воля! Чарівне слово зринає з уст людини, що тільки сказати може його та не відчути.. Що для неї воля? Вона ж народилась загнаною в чужі кайдани, чужі, не свої. Не їй судилось їх носити, а довелося. Розум її світлий, ще не може визначити, де ж та воля?

І живе так людська істота в мирі та злагоді зі світом, та не з собою. Кипить у ній все, розривається, бурхливим океаном темних гроз плекається, виховується новий бунтарський дух!

А поки ще спить воно, оте невідоме для нього, ніким не дане почуття. Росте, розвивається паросток з маленької насінини, чекає своєї черги,  щоб показатися світу білому, щоб волю пізнати. Ще нічого не бачить, ще зір таємний не відкрився йому, досить того, що вже відчувається не те, що завжди. Вже по-іншому дивиться в синь небесну, де, розмахуючи широкими крильми, вільно літають білокосі лелеки. Вільно… Так, вільно! Тоді починає пуп’янок уже творитися, нове життя уже світлішає ще більше, набирається сили життєдайної. Воля!

Борець проте ще спить… Ще тільки дитятко мале бігає, ще його босі ніжки дріботять по рідній, не своїй землі, під собою відчуваючи теплу ковдру трав та квітів, вдихаючи рідні аромати чебрецю, мальв пишночолих. Ще не для нього життя готує перешкоди…

Та кров нуртує, живить бунтаря, соки течуть по колись маленькій рослині, глибоко коріння пускається в землю, а черв все точить його, точить, точить… Ні! Не здасться рослинка, далі росте. Нехай ламають їй гілля, хай підгризає черв’як, - все одно вже розквітла квітка незрівнянної краси, вже нікому її не зірвати!

Народилась людина! Дозріла. Так і пізнала волю, ніби ніколи рабом і не бувала, та тільки тоді, коли серце відчуло, де життя праведне…

Любовь расцветает,

Как будто бы алые розы.

Любой забывает

В ней самые злые угрозы.

И только лишь лучик

Осеннего раннего солнца

Сквозь маленьких тучек

Тебе золотой улибнетса,

И только лишь лучик

Росы серебряной напьется, -

И с окончанием ночи

Любовь незаметно вернется!

26. 11. 2006

Почему все кончается слезами?

Почему вечно ссоры между нами?

Почему ты понять не можешь снова,

Что разлука независима от слова?

Нет, не надо мне лапшу на ушы вешать

И пустими ожеданиями тешить.

Все равно тебя не полюбить мне,

Пусть сгорит все в пламенном огне!

Может быть, сейчас я и не права.

Но пойми:  с тобой во мне отрава.

И я мучаюсь от горя, хоть и знаю,

Что сама я, коль с тобой. я все теряю.

Ты ведь думаешь, один такой на свете?

Ты ведь думаешь, что красивее нету,

Что лишь ты моя судьба, ведь так, признайся!

Только лишь смотри, не обознайся…

Да, врала тебе. И что? Ведь ты же тоже.

И на что теперь твоя любовь похожа?

Будь ты ангел, что пришел  за мной из рая –

Все равно не я одна такая….

Нет, опять я повторяю, нет, не надо,

Нет, не делай жизнь мою ты адом.

И зачем ты только говоришь мне это,

И тем самым все хранишь надежду.

Не люблю тебя. Ну что, ты радый?

Как тебе такая  жизнь-услада?

И хотя останусь одинокой –

Как расстанусь я с тобой – беды нисколько.

И опять почуствуется пропасть…

И опять придется улицами топать.

Хоть уже одна, но без тебя, знай!!!

Как полюбишь ты другую, то смотри, не потеряй!  

2007

Гордість

Я горда! І сліз моїх побачити дарма.

Тj тільки роси на щоці блищать.

Я гордо буду вища над всіма,

Коли додолу мої очі полетять.

Я сильна! Ви не будете вбивати

Мій дух, хоч вб’єте тіло вмить.

Я знаю те, чого не можна знати.

Із цим мені і так нелегко жить…

Я горда. Я літатиму над світом

На крилах власних – на своїх думках.

Я виконаю всі свої обіти,

Бо ж все й нічого є в моїх руках.

Буває різне в нашому житті.

Не раз  хтось словом, а чи ділом вколе.

Та що б не сталось на моїм путі,

Про гордість не забуду я ніколи!

29. 04. 2009

Ось так момент міняє все життя,

Ось так людина губить власну долю.

Ось совість так її тікає в небуття,

А розум світлий не здобуде волю…

Ось так. Ось так. Одна прекрасна мить…

 Доверху дном світ обернувся сміло.

І на підлозі труп жаркий лежить…

Це значить – вже завершив власне діло.

І вже повік не зміниш часу плин,

І не вернеш ти ту смутну хвилину,

Коли на серці враз проріс гіркий полин

І п’яний розум змусив вбить людину.

23. 12. 2008

А за вікном минають будні...

Година, дві... Так цілий день.

І краєвиди незабутні

Минають з плетивом пісень.

Село, містечко, місто, поле,

То ліс, то річка протіка.

Лиш думка так нещиро колить:

Шкода, не досягне рука.

Крізь шиби скло ми бачить бачим,

Та… Хоч і хочеться, повір,

Засміємося чи заплачем  -

Ми не дістанем тілом зір...

Якщо лиш сильно захотіти,

То, може, здасться нам в полон

Той краєвид і тихий вітер

Торкнеться подихом долонь.

А так ми нишком припадемо

До запотілого вікна.

По лісу пальцем проведемо,

Там, де надія засина.

Погладим липу златокосу,

Що свій убір уже зніма,

Побачим за вікном лиш осінь,

Щоб дарма шибу не ламать...

13. 11. 2008

Ні! Я буду співати!

Ні! Я буду радіти!

Ні! Я буду шукати,

Те, що маю знайти.

Сонце буду стрічати,

З вітром буду летіти,

З місяцем ясним блукати,

Й не зупиниш ти!

Ні! Повторю я знову.

Ні! Тільки слово луна!

Ні! Й припиняю розмову.

Більше розмови нема.

Думка узгодить обнову,

Зсохнеться сила прісна.

Ні! Я повторюю знову!

Доки не прийде весна...

13. 11. 2008

Я чекаю, не знаю чого.

Я сумую, не знаю за чим.

Я малюю у мріях його,

Я живу і захоплююсь ним.

Хто ти є? Покажися мені.

Хто ти є? Скажи! Хочу знати!

Появись наяву, не вві сні.

Хоч не знаю чи зможу впізнати...

Появись! Не ховайся ніде!

Я не прошу, наказую, чуєш?

Появись, а то інша знайде.

Знаю, просто зі мною жартуєш.

Я не знаю тебе, та ти – мій.

Я на тебе одного чекаю.

Покажи, не ховай образ свій!

Появись! Вже вчетверте благаю...

13. 11. 2008

Де дівся той мій гарний настрій?

Де ділась усмішка моя?

Чому сумує серце часто?

Не знаю я, не знаю я...

Де очі повні-повні щастя?

Де погляд, що іскрить здаля?

Чому мені усе не вдасться?

Не знаю я, не знаю я...

Де заблукав той мудрий розум?

Де рідна та моя земля?

Чому печуть сльозу морози?

Не знаю я, не знаю я...

Де та цікавість до нового?

Де голос щиро промовля?

Чому не хочу я нічого?

Не знаю я, не знаю я...

Де жар бунтівника палкого?

Де думка хмарами ширя?

Чому здригаюся від злого?

Не знаю я, не знаю я...

Де все, що довго так шукала?

Де душу спокій зоставля?

Чому? Завжди себе питала.

Не знаю я, не знаю я...

13. 11. 2008

Поселився у серці колючий будяк

Й не хоче він звідти тікати ніяк.

Все колить-колить, душу ранить

Й не стихне ніколи, лиш сум розгнітить.

І серце ридає від болю того,

І серце не знає: спитати кого?

Будяк же ж бездушний. Який йому лад?

Він вколить й забуде... А ти  - хоч пропадь!

2006

Завтра

Пишіться, слова, ви  самі.

Нікому ви вже непотрібні.

Пишіться, рядочки сумні.

Напевне, не вам слава срібна.

Пишіться, складайтесь в думки.

Хоча б ще мені посіяйте.

Хай вас не зламають роки.

Ніколи мене не лишайте.

Ви ж – моя надія й печаль,

Ви ж моя розрада і мрія,

Ви – мій нерозділений жаль.

Мої ви, тому я в вас вірю.

Нехай ні для кого вже більш

Ви сіять не будете волю.

Та мій нерозпізнаний біль

Ви точно візьмете з собою.

Не треба Вам вже і життя.

Принаймні для когось. Це правда.

Вам доля – страшне забуття,

Хіба що щось зміниться завтра...

9. 03. 2009

Смерть

Біль. Одна лиш біль. Ні слова. Ні!..  Допоможіть! Тону! Тону! Благаю! Допоможіть вибратися!.. Воно затягує…Тону! Господи, що це? Я ніколи не бачила болю, хоча і відчувала. Зараз він тут, мій зір фіксує це вже навічно в пам'ять, як фотоапарат на плівку. Боже, біль! Повільно переходячи знизу вгору, не залишає байдужою до себе жодної клітинки тіла. Повільно… А разом з тим – нещадно. Відчуваю те, що ще ніколи не відчувала просто так. Тону! Це гірше води. Ниє, вигризає, кожен звук вириває силою із самих нутрощів, ніби кричу не я, кричить все людство від смертельної рани. Біль… Боже, прошу, забери його. Його так багато… Жити!

Не все так є, як хочуть люди.

Не всім дано щасливий шанс.

Життя щасливим все не буде,

Чекають й темні стрічки нас.

Не все живемо ми для когось,

Не всім дано знайти мету.

Один посіє долі колос,

А другий вб’є ще на ходу…

Один калічить, другий править.

Один краде життя чуже,

А інший нову зірку бавить,

Та все ж не всі так. І не вже.

Не ні, не так. Не інше слово.

А що тоді? Одне ніщо…

Так не залишиться нічого.

Та люди, а чи було щось?

9. 03. 2009  

І все одно душа сумує,

І все одно душа болить.

Він іншій усмішку дарує

У цю ніким не дану мить.

Минув вже час, минули сльози,

Найгірше все давно пройшло.

Та серце ще печуть морози,

Та там – іще розбите скло…

Ніяк не збутися печалі,

Що так гнітить, що морить так.

Все гірше сонце світить й хмари

Усе темніший грають такт…

Не плач, не плач… Не плач душею!

Не убивай сама себе.

Не він той самий. Інший ще є.

І сам, він сам знайде тебе.

Вирішуй знов пусті питання,

Бентежся знов від слів простих.

Твоє ще спить палке кохання,

Навіки в серці твоїм спить…

Квітень, 2009

Люблю

Ти не мій, та в моїм серці

Ще залишився блиск очей.

Не знаю, скільки ще прийдеться

Мені проплакати ночей.

Ти не мій, давно, давно вже,

Та надія ще живе,

Що кохання переможе,

Що полюбиш ти мене.

Я не маю на тебе права,

Не поможе жоден мільйон.

Твоє щастя блукає ще  в травах,

 Я не можу забрати його.

Так, для тебе чужа, я знаю.

Та така вже я є, що вдієш…

Я не вірю, що щиро кохаю,

Та хіба тут себе зрозумієш?

Я стараюсь минати нишком,

Я обходжу тебе стороною,

Я ховаю від тебе усмішку,

А душа все ж болить за тобою….

Та не так я боюся болю –

Це терпимо, бо ж жити ще треба.

Я боюсь, що зламається воля,

Що умить я примчуся  до тебе…

Не ламай, не чіпай мого серця,

Хай не в’яне воно так скоро.

Хай хоч трохи ще рана зав’ється,

Я ж від тебе і так вже хвора. 

Не образь лиш, благаю, знову.

Не убий лиш, прошу, молю!

А образиш – услід лиш слово,

Лиш одне полетить: ЛЮБЛЮ!

Весна, 2009

За вікном білим пухом перина лягла

На примерзлі стежки ще від осені,

А на небі десь там перша зірка зійшла,

Викликаючи думи непрошені…

Теплий відблиск на сніг якось з неба упав,

Припорошивши іскрами золота.

Крізь втоптані сліди ніжний запах від трав

Пробивається ледь, як від молота.

Ледь весняний мотив у повітрі гуде,

Наче помах у бджілки крила.

Разом з ним, ніби дощ, з даху медом мете…

Отака ось зима в нас була!

Лютий, 2009

Your love is a story about you

Осіннє листя опадає,

Легенький дощик шле привіт.

За руки взявшись, вдвох гуляють

Дві постаті між кленів віт.

Скрізь метушня і гамір всюди.

Хтось йде, а хтось кудись біжить…

Їм не в увагу всі ці люди,

Їм лиш би мріять, не тужить.

В їх серці ще немає горя,

Не скалить душу ще імла.

Там лиш любові повне море

Їм мати-доленька дала.

Їх очі бачать тільки стежку,

Укриту золотом з небес,

Тендітну, справді, мов мережку

Єдину з-поміж інших мес.

Мов інший світ в веселки кольорах

Вони створили, часу не підвладна

Там думка – та швидка, мов птах,

Для спілкування мовчки лиш придатна.

Тут – крик, а там – лунає пісня.

Тут – плач, а там – це сум ріки.

Мов дві зорі світанку – ясна й пізня –

Їм сяють водночас в усі роки.

Вони не йдуть – летять на білих крилах.

Нехай  було б їм так завжди.

Щоб їм ніколи правду не відкрили

Людські всі пристрасті, ведуть що до біди.

Ідуть… Мети ще доберуться.

Ідіть, напевне ж, не востаннє.

Розстануться, а може й поберуться.

А зараз третє там – кохання!

2007

Багряним кольором горять ясні дерева,

Легенький вітер листям шелестить.

І літо бабине, немов легкі кружева,

Летить у небо, з вирієм летить.

Художник-жовтень криє сірі фарби,

Промінням сонця душу зігріва.

Між того  всього, між усьої барви

Легка хода – і серце ожива…

Вересень, 2008

Хотіла б…

Хотіла б пташиною стати,

Щоб в синіх просторах літати,

Щоб вітер швидкий доганяти,

Крізь хмари згори поглядати.

Хотіла б сопілкою стати,

Щоб пісню веселу співати,

Щоб жаль у серцях викликати,

У кожній хатині лунати.

Хотіла б лілеєю стати,

Щоб комусь на втіху зростати,

Щоб ніжно цвіт білий плекати,

Красою усіх чарувати.

Хотіла б зорею я стати,

Щоб вічно у небі сіяти,

Щоб місяцю казку казати,

Дорогу нічну осявати.

Хотіла б я думкою стати,

Щоб в лічені миті примчати,

Щоби визнання здобувати,

На правильний шлях скерувати.

Хотіла б туманом я стати,

Щоб села усі огортати,

Щоб захід і схід зустрічати,

Лісами таємно блукати.

Хотіла б землею я стати,

Щоб всіх-всіх людей годувати,

Щоб щедрі дари дарувати,

Життя у собі відчувати…

Літо, 2006

 Коли із росою опускається смуток, коли прокидається печаль, коли здається, що тебе ненавидить увесь світ, коли тебе покидають віра і надія, виникає одне питання: що робити далі? І якийсь внутрішній голос тобі каже: жити! Жити кожною жилкою, кожною клітинкою свого тіла, наповнюватися силою, завдяки якій здолаються усі труднощі. І головне – пам’ятати, що десь на тебе чекає любов, чиста та прозора, як винагорода за витрачений поганими роздумами час.

Сповідь

Сповідаюсь за те, що живу…

Весна зоріла на початку літа,

Зліта голубка в непроглядну вись.

І тут щось тихо, наче тайна, вітер

Шепоче ніжно й тихо: «Народись!»

Прийшло життя на світову пораду.

Ще безневинне, ще і без душі.

Дитяти розум власну совість зрадив  -

Думки почали литись у вірші.

Все ніби добре, що іще хотіти?

І все ми маєм. Що іще? Чого?

Якби ще швидко нам навчитись жити,

Тоді б не втратили життя свого…

Сповідаюсь за те, що люблю…

Поцілунком світлим відгуляла осінь,

Холоди зимові в серці залягли.

Вже не пахнуть рястом золотаві коси

І з душі найкращі мрії вже пішли.

Тільки образ долі сяє перед зором,

Ти його лиш бачиш, інші – мов ніхто.

І, здавалось, можна б переплисти море,

Був би за водою образ саме той.

Ти не знаєш: що це. Ти не знаєш нічого.

Всі думки вже хворі, спокою нема.

Вже  не хочеш чути й бачити нікого.

Так, любов. Це точно – знаєш ти сама…

Сповідаюсь за те, що дихаю….

Ритмічні рухи крила пришивають

І за пернатими летиш услід.

Твої уста блаженство відчувають,

Бо ж ти тікаєш від найбільших бід!

Вдихаєш сонце, що пливе за вітром.

Вдихаєш м’яту і вдихаєш сум.

І хмар усмішка лагідним привітом

Тебе позбавить від найгірших дум.

Вдихаєш мрію, здатну навіть збутись.

Вдихаєш час, вдихаєш все навкруг.

Ой, тільки б нам в житті не задихнутись

Й не розірвати цей священний круг

Сповідаюсь за те, що бачу…

Навколо день, навколо ніч.

Навколо повна пустота.

Смієшся з смутком віч-на-віч,

Чорніє думка, зранку золота.

Мов лінзи скло – наш зір такий.

Та колір скла не є прозорим.

Ми бачим все лиш навпаки

Крізь окуляр таких затвори…

Та хто розбив те чорне скло,

Той бачити навчився вдруге.

Той знає все: що є й було,

Майбутнього життя напруги…

Сповідаюсь за те, що розмовляю…

«Спочатку було Слово», - мовив Бог.

І словом слово з уст зринало,

І позбавляло від гірких тривог,

Й з собою в світ далекий гнало.

І словом цим навчились люди жить,

Сукати з нього довгі нитки долі.

Шукати з ним будь-що в незнану мить,

Тікать від думки і благати волі.

Та говорить зі словом – не усім

Бог дав таку винагороду.

Бо словом можна ранити своїм,

А можна і позбавити свободи…

Сповідаюсь за те, що сміюся…

Зі сльозами смуток відійшов від мене,

Радісна усмішка зринула чогось.

Захотілось крикнуть – відчуття шалене!

Бо ж усе, що треба, знову не збулось…

І сміюся в очі горю я своєму,

Хоч ніхто не знає, чим душа живе.

Знов погана звістка перетре приємну,

Геть кудись надія знову попливе.

Сльози ще не всохли, капають на ліжко.

Не зійшли з-під ока ще мої синці.

Лиш бліда, ледь видна, щирая усмішка

Все ще залишилась на моїм лиці…

Вітер

Хочеться в деякі моменти стати вітром, адже він такий могутній. Він може все. Несе у своїх обіймах і смуток, і радість, несе і тепло, і холод. Він – це щось надзвичайне. Коли тобі холодно на душі – він зігріє, приголубить, обніме. Він подарує тобі те, чого ти найбільше хочеш! Він подарує тобі тебе! Він вміє відчувати. Коли ніхто не може тебе зрозуміти, повір: він – саме той, з ким можна поділитися своїми секретами. Цей німий співрозмовник дасть найкращу у світі пораду. Дивний збіг! Коли тобі важко із чимось впоратись – він допоможе, стане опорою. Коли  ти ідеш кудись  у невідоме, де можуть бути небезпеки, він буде дути проти тебе то того часу, доки не зміниш свій курс. І не треба йти проти вітру, коли-небудь ти дізнаєшся, що помилявся… Якщо твій смуток будуть показувати сльози, він поплаче разом із  тобою, заморожуючи своїм подихом кожну прозору крапельку на твоїй щоці. У цій крапельці ти побачиш його відображення – легкість, щирість, відвертість. Вітер – це стан твоєї душі.

Пісня     «Біль розлуки»

Вітер б’є у прозоре вікно,

Холод тіло змією здригає.

Ти забув вже про мене давно,

Ти не знаєш, що я ще чекаю.

Крізь морозяний подих плачу,

Крізь усмішку жарку, як розмова,

Милий, знай, я до тебе лечу,

Я кричу і чекаю на слово:

Приспів:

А я прошу тебе – не плач,

А я прошу тебе – спинися.

А я прошу тебе – не плач.

Поглянь на мене й усміхнися.

А я прошу тебе – не плач.

Холодний погляд відчуваю.

Я так прошу тебе – пробач!

Я лиш тебе одну кохаю.

Біль розлуки так колить серця,

Щось так тисне в душі невимовно,

Тіло жде вже початку-кінця.

Ця хвороба не є виліковна.

Я подивлюся в очі твої –

В них безодня, глибока й порожня.

В них байдужість до пройдених днів.

Ну, скажи ти мені, як так можна???....

Приспів:

А я прошу тебе – не плач,

А я прошу тебе – спинися.

А я прошу тебе – не плач.

Поглянь на мене й усміхнися.

А я прошу тебе – не плач,

Я так молю тебе, благаю,

Я так прошу тебе – пробач!

Таких, як ти, більше немає.

А я прошу тебе – не плач,

А я прошу тебе – спинися.

А я прошу тебе – не плач.

Поглянь на мене й усміхнися.

А я прошу тебе – не плач,

Я так молю тебе, благаю,

Я так прошу тебе – пробач!

Я ж одного тебе кохаю…

Лист

Білий аркуш крізь небо летить,

Крізь чаруючі промені в’ється.

Мимо руки – і мить, ще лиш мить.

Чиєсь серце частіше заб’ється.

Кілька літер, сформованих в ряд.

Кілька фраз заворожують розум.

Дивних слів запашний зорепад,

Що лунає крізь грізні морози:

«Ти для мене – краплина роси,

Що у ній цілий світ відчуваєш.

Ти для мене – це символ краси,

Символ той, що навік покохаєш.

Ти  для мене, мов мрія із хмар,

Візерунком у пам’яті стала.

Ти для мене – загублений дар.

Ціла вічність з тобою – так мало…

Ти для мене – трояндовий цвіт,

Ніжність в кожному русі, у жарті.

Дарував би тобі цілий світ,

Та тебе навіть Сонце не варте….»

Прочитала, зімнула в руці,

Пригорнула – й впустила додолу…

І пішла… Та сльоза на щоці

Не забуде про лист той ніколи!…

Лютий, 2008

Між рядків, зітканих із слів,

Буде критись слід сльози солоної.

Відчуватись буде вся буденність днів,

Десь далеко лишиться відлуння гомону…