Пишуть мої діти

Учням, батькам, колегам для роздумів...

Найкращий спосіб зробити дітей хорошими - 

це зробити їх щасливими.

О.Уальд

У творчих учнів - творчий учитель - творчі батьки

ЧОМУ?..

Київ… Майдан Незалежності. На дахах будівель безжально стріляють у невинних людей снайпери? Приціл у груди… постріл! Здіймається галас навколо бездиханного тіла молодого активіста. Жаль, розпач, плач, лемент, їдкий дим довкола, безстрашність, відчайдушність, кров…

Десь далеко від столичних трагічних буднів удома хвилюється молода ненька з немовлям біля грудей... Що буде завтра? У мальовничому теплому Криму маленький безтурботний майбутній українець мирно спить у маминому животику й не здогадується, яку долю пророкують йому люті кати ще вчора мирного народу… На жаль, судилося йому народитися без батька. Хто зможе пояснити, чому сталося так, чому плаче родина, чому батько – Герой НЕБЕСНОЇ СОТНІ? ЧОМУ? А жінка мусить жити далі, жити для сина, якого повинна, ні, уже мусить, любити за двох.

Після страшних звісток з Києва сотням дітей, сотням батьків залишається ЖИТИ далі. Жити для майбутнього, для України, для справедливості, для правди! А батько свого сина любив… любить безмірно, мабуть, так, як ніхто ніколи нікого… Не судилося зустрітися, побачити один одного, потиснути руки…

Син виросте, обов’язково запитає матусю: «Чому мій татусь не зі мною?» Непрохана сльоза покотиться з виплаканих очей в обох. «Ти – син Героя України. Твій батько ціною власного життя виборов нам, українцям, щасливе життя на рідній землі. Пишайся ним, синочку!» - відповість удова.

Мирне небо над моєю незалежною СОБОРНОЮ Батьківщиною… Колосяться щедрі лани пшениці, співають дзвінкоголосі жайворонки, лунає щирий сміх маленьких українців… А багато хто не може відповісти на прості запитання, хтось шукає щастя, хтось прагне виправдання, а дехто не розуміє… Безглузде, але вічне - ЧОМУ???

                                                               Свирид Андріанна, 10-Ф клас,

Обласний ліцей-інтернат

                                                                          для обдарованих дітей із сільської місцевості

                                                                                        Івано-Франківської обласної ради

ЖУРАВЛИНА ДОЛЯ

Тихо линуть від нас журавлі,

Залишають вони рідний край,

Покидають свою Батьківщину

І шепочуть мені: «Прощавай…»

Ніби вчора до нас прилетіли,

Ніби вчора лунало: «Курли!..»

А сьогодні в прощальному вальсі

Над селом закружляли вони.

Та я вірю, надію я маю,

Що вони пам’ятають мій край,

Милий серцю куточок Вкраїни,

Рідний Рошків – малесенький рай!

Ми подібні до тих журавляток,

Що летять у далекі світи:

Не завжди можемо повернутись,

Бо занадто дороги круті…

Пошли, Боже, добру долю Вкраїні,

Щоб піднялась з колін назавжди,

І щоб люди, як ті журавлята,

Не летіли в далекі світи,

Щоб могли ми у вільній державі

На прожиток собі заробить,

Ще й зламати кайдани іржаві

І сваволю в країні розбить,

Щоб у рідному голосі чулись

І розрада, і щастя, й любов,

Щоб до отчого дому горнулись

І дітей огортали крилом,

Щоби їхні кровинки відчули,

Що таке є батьківська любов,

Бо вони вже, напевно, забули,

Як бурлить у артеріях кров,

Коли матінка рідна цілує,

До грудей пригортає своїх,

Коли просто голубить й дарує

Промінь щастя очей чарівних.

Тобі молюся, Боже, сердечно

За усіх, хто далеко в світах,

Адже хочуть, це точно я знаю,

Повернутись до хати не в снах.

Прагнуть в кращу Вкраїну вернутись

І стежки усі рідні пройти,

До порога свого доторкнутись,

Щоб ніколи із дому не йти.

Фернюк Марія, 10-Ф клас,

Обласний ліцей-інтернат

                                                                          для обдарованих дітей із сільської місцевості

                                                                                        Івано-Франківської обласної ради

Країна, у якій я хочу жити

Давай політаємо разом над світом,

Подивимось як в різних країнах живуть,

За Старим, чи, може, за Новим Завітом,

Вдягаються модно, чи, може, як-будь…

В одних зарплата складає півмільйона,

У інших двісті доларів на цілий рік,

Когось зовуть з повагою – моя сеньйора,

А дехто від зневаги і презирства втік.

Країни різні, й зовсім неподібні люди,

У кожного свій погляд, особистий смак,

Отам живуть Мойсеї, десть-таки Іуди,

В одних воює лицар, а у тих – козак.

А в нас під кулі лягають покоління усі:

Старі діди і внуки, татусі і молоді сини,

Донбасом їздять на танках, не на таксі,

І ми живемо в передчутті нової війни.   

Бо нам не треба країни, де є розбрат,

Де лиш панує невміла чужинська рука,

Де, здається, і брат вже зовсім не брат,

Ще й дорога у прірву близька і стрімка.

Ми не чекаємо золотих чи срібних злитків,

Діамантових дощів і височенних зарплат.

Виглядаємо просто батьків із заробітків,

Бо вони – як ікона, а не простий експонат.

Не хочу, щоб блукали по  чужих країнах,

Заробляючи на хліб і на навчання дітей,

Більш не стояли перед кимось на колінах,

А зняли весь тягар з своїх мужніх плечей.

Я просто хочу жити у своїй вільній Україні,

Знати, що завтра в нас вже не буде війни,

Що вулицями не блукають знову чужі тіні,

А ми переступили гострі й колючі дроти…

Я вірю, що прокинусь у щасливій державі,

Де панує серед людей  святий спокій і мир,

Що території наші у тій же старій оправі

У якій нам належить Донбас і навіть Крим.

Там кричать, що вернулись додому солдати,

Повні сили, мужні і вірні Вкраїни сини,

Вже не плаче зажурена й стомлена мати,

А діти радіють, що поруч  їхні  батьки.

Країна, у якій я хочу жити – далеко не пустир,

І ми вже не раби своїх близьких сусідів,

Нам зовсім нестрашний російський богатир,

Й, на щастя, не потрібні  зброя,  каски з міді.

Знаєте, навіть не хочу у модний Париж,

У загадковий Відень, чи, може, Сорбону,

Не потрібен мені  той дешевий престиж,

Бо я Україні віддала золоту корону.

Це ж іще молода європейська держава,

Яка лиш виходить на свій святий п’єдестал,

Хоч дорога до нього була вдосталь кривава,

Та вона подолала  той  чорний квартал.

Фернюк Марія, 11-Ф

Країна, у якій я хочу жити

Кожен новий день відкриває нам безліч можливостей і невіданих доріг. А що в цей час робиш ти? Про що мрієш і чого прагнеш? Мовчання. Жодної відповіді.

   Я люблю тебе…

    Так багато гучних слів і так мало вартих уваги вчинків… Наш соціум пристосований до життя,мета якого – «тільки виживання». І марно ламати стереотипи чи боротися з режимом, які вигадали ми – люди, або, як кажуть літератори, – цвіт нації.

   На Землі 7 мільярдів людей і близько 307 країн, а в думках тільки вона – юна й замордована нерозумінням своїх же, не чужих, – Україна. В одному слові ховаються біль і радість , смуток і дзвінкий сміх.

   Я люблю тебе…

   Ми живемо в країні , яка виборола волю й незалежність. А що зробив ти? Колись вважали, що Україна – для слабодухих , а сильні повинні йти в «нові краї». Час доводить зворотне. Світ сходить з розуму, ніякі лікарі не здатні його вилікувати. З якою метою в ХХІ столітті починається війна? Це особиста деградація, що призвела до апатії й знецінення авторитету нашої нації? А вигода з цього тільки «верхам»? Будь-які дії мають мати пояснення, але не кожному дано його усвідомити. В Україні проживають 47 мільйонів людей, у всіх своє бачення сьогодення. Нас об’єднує думка про щасливе майбутнє.

   Я люблю тебе…

   Живемо в країні, яка не має чітких кордонів, солідного авторитету у світі. Ми – вільний народ України, хочемо стояти на одному щаблі з світовими лідерами, розвиватися економічно й промислово. Невже людський чинник, що відповідає за трудову діяльність, увімкнув паузу?

   Я хочу жити у вільній державі й бачити свідому націю, прокидатися від співу солов’їв і дихати «своїм» повітрям, у думках окреслювати єдині кордони, писати листи незнайомим людям і знати, що відповідь отримаю рідною українською… Прагну, щоб Державний Гімн не був словами, які повинні вивчати першокласники, а душевним збагаченням для патріотів. Закон має бути опорою, а не методом залякуванням. Я хочу, щоб мати вибирала одяг синові на весілля, а не на похорон. Мрію, щоб люди плакали від щастя. Щоб увечері чоловіки поверталися в затишні квартири, чули дзвінкий сміх, а не сиділи в окопах, прислухаючись до мінометних пострілів. Щиро бажаю, щоб діти не страждали через помилки дорослих,абсурдні чи субстантивовані, але все ж таки вагомі, гріхи соціуму. Просто треба прокинути свідомість, а це, як доводить історія, ми можемо.

   Я хочу бачити щасливу націю,до безтями закоханих у Батьківщину людей. Моя Україна хоче, щоб ми жили нею, милувалися її красою, слухали й чули істину, мріяли й творили, любили та раділи, гордилися нею, як рідною матір’ю.

   За всі страждання, за муки й біди, що принесли тобі нерозумні діти, прости нам, рідна земле…

   Я люблю тебе, Україно!

Більо Юлія, 11-Ф