Творить Марійка Фернюк - ніжна, щира, добра

Журавлина доля

Тихо линуть від нас журавлі,

Залишають вони рідний край,

Покидають свою Батьківщину,

І шепочуть мені: «Прощавай».

Ніби вчора до нас прилетіли,

Ніби вчора лунало «курли»,

А тепер у прощальному вальсі

Над селом пролетіли вони.

Та я вірю, надію я маю,

Що вони пам’ятають мій край –

Милий серцю куточок Вкраїни,

Рідний Рашків – малесенький рай.

Ми подібні до тих журавляток,

Що летять у далекі світи,

І не завжди виходить вернутись,

Бо такі вже дороги круті!

Пошли, Боже, долю Вкраїні,

Щоб піднялись з колін назавжди,

І щоб люди, як ті журавлята,

Не летіли у інші світи.

Щоб могли і у нашій державі

На прожиток собі заробить,

Ще й зламати кайдани іржаві

І сваволю в країні розбить.

Щоб у голосі їхньому чулись

І розрада, і щастя, й любов,

Щоб до отчого дому горнулись

І дітей огортали крилом.

Щоби їхні кровинки відчули,

Що таке є батьківська любов,

Бо вони вже, напевно, забули,

Як бурлить у артеріях кров,

Коли матінка рідна цілує,

До грудей пригортає своїх,

Коли просто голубить й дарує

Промінь щастя очей чарівних.

Тому молюся, Боже, сердечно

За усіх, хто далеко в світах,

Адже хочуть вони безперечно

Повернутись до хати не в снах.

Дуже хочуть у край свій вернутись,

І стежки усі рідні зійти,

До порогу свого доторкнутись,

Щоб ніколи із дому не йти

.

І знов життя нам посилає катаклізми

І знов життя нам посилає катаклізми:

І знов на Сході постріли, падіння й кров,

Там хтось помер, а дехто покалічивсь,

Ну, а комусь вже накладають сотий шов.

Чому там помирають чесні й безневинні люди,

Кому потрібна та неоголошена війна?

Нам всім плюють у очі «кремлівські верблюди»

І стверджують, що це лиш наша гра,

Що ми самі собі придумали якесь АТО,

Що на Донбасі і в Луганську все є тихо й мирно,

Сепаратистів там  не спонсорує вже ніхто,

І ми воюємо самі, та ще й ні з ким – ймовірно.

Скажіть, чому побільшало у нас сиріт?

Кому потрібні ті квартири і виплати?

Невже ви вірите в бездушну маячню,

Що гроші можуть повернути дітям тата?

Чи може, молодій дружині стане легше,

Як чоловік піде із дому десь в Луганськ?

Коли вона здригається вночі і ледве дише,

Й щоранку виглядає поїзд «Львів-Берянськ».

А думаєте нещасним матерям так легко

Синів своїх кудись «на м’ясо» відпускать?

Чекати з дня на день нової звістки

І телефонного дзвіночка знову ждать.

Ви знаєте, як важко і нестерпно відчувати,

Що раптом вража куля розірветься у очах?

Як холодно і голодно в окопах ночувати,

Забути про всі фобії й перебороти страх?

Нам це здається всім важким, пекучим,

Страшні для нас слова «груз-200», «смерть».

Відбилось це в житті ударом вкрай болючим,

І в багатьох здоров’я полетіло шкереберть.

Для чого нам війна, коли ми усе маєм?

Коли нам навіть сам підвладний мужній час,

Коли здається, що вже навіть усе знаєм,

Але не сподівалися на те,  що тут чекало нас.

Ми всі надіялись, що все пролине повз,

Що та війна вже не зачепить наші сім’ї,

Але, на жаль, на фронт ідуть всі стрімголов,

І не блука ніхто в чужому Межигір’ї…

Сповідь Шевченку

Вклонюся низько! Помолюся Богу

За Сотню, що піднялась в небеса,

За Сотника, який злетів над світом,

За нього нині молиться земля.

Він, як Тарас, любив свою країну

І землю рідну, і своїх людей,

За них, за мир, за волю у бою загинув,

І став героєм він тепер.

Устань, Тарасе, подивись на землю,

Яка тремтить від болю у крові,

Запроданці  плюндрують  її нині

І брат із братом зараз вороги.

Кобзарю мудрий, не можна вже терпіти,

За розум ми даємо хабаря,

Народ  повстав, уже вмирають діти,

І як то страшно, що у нас війна.

Молюся, Господи, за України долю,

За материнський плач і плач вдови,

О, милосердний Боже, зглянься ти над нами

І весь народ на мир благослови.

Не плач, Тарасе, все в нас буде добре,

Бо ми всі - твої доньки і сини,

Будем триматись гордо й до останку,

Поки весь ворог із Вкраїни не втече.

Клянемося, Кобзарю, не позволим,

Щоб нами керували вороги,

Щоб наша нація повільно умирала,

Бо не простять тоді полеглії брати.

Що? Марно Сотника убили на Майдані?

Дарма поклав за нас своє життя?

Якщо це так… Та ні, не так! Я добре знаю,

Що є у нас братерства почуття.

Я вірю, і ти повір, Кобзарю,

Що переможем ми, бо є у нас мета!

Нам ще й Небесна Сотня помагає,

А ти то знаєш, що ця підтримка є свята!

Тому давай помолимось, Тарасе,

За тих, хто вмер і хто іще живе,

Попросим в Бога долі для Вкраїни,

Хай він її від лиха береже.

Хай Матір Божа всіх покриє світлом,

Яке засліпить ворогу лице,

Нехай над світом пролунає переможна пісня,

А небо стане світле і ясне!

Уперше

А я, напевно, покохала вперше,

То був неначе дивний сон,

Нестерпно вечора чекала,

Й хотілося, щоб ти прийшов.

Щоб подивитись в твої очі,

Щоб притулитись до грудей,

Я думала, твої слова пророчі,

І навіть не зважала на людей.

Та не прийшов ти, стало сумно,

На серці пустка і в душі,

Та все одно я вперше покохала,

Та ти уже, на жаль, не мій.

Карикатури

І знову створюю лише карикатури,

Та не тому, що я не вмію малювати,

Бо справа навіть не в лініях фігури,

І на одежу модну просто наплювати.

Я не дивлюсь на те, яка людина зовні,

Чи перстень золотий на пальці в неї є,

Яка зарплата у батьків, з якого роду –

Це все дрібниці! А душа у неї є?

Кому тепер пасує доброта і щирість,

Коли усі вдягаються в цинізм і зло?

А хто надіється на Божу милість,

Коли в підвалі грошей джерело?

Коли у тебе восьмий навіть вже «айфон»,

Коли їси лиш устриці, кальмари й суші,

Коли сидиш один у ложі ВІП-персон,

І розсилаєш погляди усім байдужі?..

Запам’ятай – твої багатства тимчасові,

В живій людині головне – її тонка душа,

Що відкривається у мовленому слові,

Яке гостріше від найтоншого ножа.

Шкільний запах

Осінь… сумно на серці мені,

Стежка знайома, іду я до школи,

Знаю, зовсім останній це рік,

Потім вже інша дорога.

Згадую перші роки шкільні,

Мамині щирі очі та сльози,

Батькові руки, долоньки свої,

Разом ішли ми до школи.

Учителі любі зустріли мене,

Вони і навчили усього:

Жити, любити, творити добро.

І їх не забуду ніколи.

Школа… Дзвінок… Вчителі…

Все мені миле до болю,

А як залишати, скажіть,

Дитинства пору казкову?

Парти знайомі й запах шкільний.

Директора погляд суворий.

Хочеться всім кричати мені:

«Я ще ходжу до школи!»

А ніч…

А ніч сама малює натюрморти,

Складає вірші, блукає по усіх містах,

Вдягає вулиці в нові білборди,

І топить їх в чарівних, дивних снах.

А ніч усіх наділює легким мовчанням,

Дарує хоч одну хвилинку самоти,

Захоплює думок тонким в’язанням ,

Й наївної вже позбавляє сліпоти.

А ніч таки блука поміж будинків,

Шукає місця між отих старих дубів,

Чекає хоч якихось добрих вчинків,

Щоб навіть і найзліший задубів.

А ніч нам шле свої послання:

В них відкрива всю таїну буття,

І надає нам все нові завдання,

Та повертає у просте життя.

Весна

Стояла дівчинка маленька при дорозі,

Вона раділа й щось по-тихому співала.

І радо всі вітались з нею перехожі,

Бо дивну іскорку у оченятах своїх мала.

До неї всіх людей тягнуло, мов магнітом,

Вона ж була прекрасна – маленька мадмазель,

Від неї пахло дощиком і яблуневим цвітом,

Але ніхто не знав, що це - нова володарка земель.

Її ім’я було поширене, відоме в усьому світі,

Про неї говорили, чекали з дня у день,

Вона пришла уранці, сонце ще було в зеніті,

Й постукала у мою шибку: «Дзень-дзелень».

Я ще й насупилась, вставати з ліжка не хотіла,

Поглянула за шибку, а там вона – Весна,

Ота весела дівчинка з зупинки за вікном сиділа,

Щаслива, повна сили, ніжна і ясна.

Вона до мене щиро-щиро усміхнулась,

Подарувала перший промінь сонця золотий,

Полила теплим дощиком… і враз здійнялась –

Полинула у ліс, бо час для неї  дуже дорогий.

А я сиділа все ще на тому підвіконні,

Вдивлялась в спину їй, шукала всі сліди,

І милувалась, як встають берези сонні,

Й чекаю її в гості, бо обіцяла ще зайти.

Осінь

Багряна осінь, лист додолу пада,

Трава пожовкла тихо шелестить,

Пора чудова – ти така жадана,

В моїм садочку вітер шепотить.,

Приходь до мене, осінь чорноброва,

Сувора, ніжна і завжди сумна,

Прекрасна осінь, з тихими жоржинами,

Як наречена, вічно гарна й молода

Багряна осінь, хмари в небі линуть,

Пташки останній танець все кружля,

Мені так сумно, бо летять невпинно

З пташками в вирій і мої  літа.

Кохана осінь, не спіши з роками,

Бо я дитиною хочу побути ще,

А лети, погуляй собі між садами,

Бо там вітер сумний тебе уже жде.

А що для щастя треба

А що людям для повного щастя треба?

- Престижну роботу, а може, й собаку.

- Найяскравішу і найкращу зірку із неба.

- Й прикрасу від casablanka до смаку.

- Веселого, щирого друга й хорошу родину.

- Спокою, миру і визволення рідної країни.

- Маленьку, а декому хоча б і велику дитину.

- Щоб закінчились всі ті кулі, гранати і міни.

- Бути потрібним, коханим, бажаним, єдиним.

- Мати віллу на Кіпрі, швейцарський годинник.

- І борони, Боже, стати бідним дитям зозулиним.

- Щоб були дідусь, бабуся, сестра і племінник.

-  Комусь для щастя навіть багато не треба.

Поваги, любові, натхнення, незламної віри.

-  А для когось світу замало, ще хоче півнеба –

Тому і з’являються в нас олігархи й банкіри.

Давайте жити просто, не шукаймо владу і славу.

Ми все маємо, нам ж не треба отого багатства,

Тільки світлого неба й свою незалежну державу –

Ця мета ще в нас здавна, із того старого козацтва.

Бережім те, що маєм, не гонімось за новим дивом,

Адже Бог посилає лиш те, що вважає важливим,

Тож творімо добро із дуже серйозним поривом,

Щоб наше майбутнє не було важким і блудливим.

Душа

Людська душа – вона буває різна,

Ніхто не зна, що твориться у ній,

Для кожного це таємниця особиста,

Дарунок Божий знаходиться в тобі.

Чиясь душа вогнем палає, щастям,

Й радіє тому, що усе іде гаразд.

Вона забула про свої нещастя

І вірить: горе не повернеться назад .

Є душі, що завжди ридають тихо,

А сліз ніхто не бачить на очах.

Ніхто не знає, яке в тім серці лихо,

Й чому сумує зболена душа.

А ще бувають душі мрійні,

Напевно, в них одна мета:

Щоб збулись їхні  всі надії,

Й ніколи не скінчилося життя.

Ці душі, мабуть, схожі між собою,

Любов в них є, ненависть і печаль,

Я тихо-тихо помолюся Богу:

«Спасибі, Боже, в мене є душа!»

Країна

Давайте політаємо разом над світом,

Подивимось, як в різних країнах живуть,

За Старим чи, може, за Новим Завітом,

Вдягаються модно чи, може, як-будь…

В одних зарплата склада півмільйона,

У інших двісті доларів на цілий рік,

Когось зовуть з повагою – моя сеньйора,

А дехто від зневаги і презирства втік.

Країни різні й зовсім неподібні люди,

У кожного свій погляд, особистий смак,

Отам живуть Мойсеї, десь-таки Іуди,

В одних воює лицар, а у тих – козак.

А в нас під кулі лягають покоління усі:

Старі діди і внуки, татусі і молоді сини,

Донбасом їздять на танках, не на таксі,

І ми живемо в передчутті нової війни.

Бо нам не треба країни, де є розбрат,

Де лиш панує невміла чужинська рука,

Де, здається, і брат вже зовсім не брат,

Ще й дорога у прірву коротка й стрімка.

Ми не чекаємо золотих чи срібних злитків,

Діамантових дощів і височенних зарплат,

Виглядаємо просто батьків з заробітків,

Бо вони – як ікона, а не простий експонат.

Не хочу, щоб блукали по чужих країнах,

Заробляючи на хліб і на навчання дітей,

Більш не стояли перед кимось на колінах,

А зняли весь тягар з своїх мужніх плечей.

Я просто хочу жити у своїй вільній Україні,

Знати, що завтра в нас вже не буде війни,

Що вулицями не блукають знову чужі тіні,

А ми переступили гострі й колючі дроти.

Я вірю, що прокинусь у щасливій державі,

Де панує серед людей святий спокій і мир,

Що території наші у тій же старій оправі,

У якій нам належить Донбас і рідний Крим.

Країна, у якій я хочу жити, – далеко не пустир,

І ми вже не раби своїх близьких сусідів,

Нам зовсім не страшний російський богатир,

Й, на щастя, не потрібні зброя й каски з міді.

Знаєте, навіть не хочу у модний Париж,

У загадковий Відень чи, може, Сорбону,

Не потрібний мені той дешевий престиж,

Бо патріоти Вкраїні віддали корону.

Це ж іще молода європейська держава,

Яка лиш виходить на свій святий п’єдестал,

Хоч дорога до нього була вдосталь кривава.

Та вона подолала той чорний квартал.

Людина

« Ти знаєш, що ти - людина,

Ти знаєш про це, чи ні?» -

Так матінка нас учила,

Коли ми були ще малі.

« Людиною бути нелегко, -

Казала вона нам щодня. –

Учитися треба вам, діти,

Й отримати гарні знання».

Проходять роки за роками,

Стаєм все доросліші ми.

І по шляху за знаннями

Прагнемо бути людьми.

Посміхається мати до сина:

«Як же виріс мені ти, змужнів».

І пишається ненька-Вкраїна

За вірних своїй державі синів.

Сивий батько поглянув на доньку:

«Ти красуня у нас, хоч куди!»

Защеміло у неньки серденько:

« А чи станете, діти, людьми?»

Людиною бути зовсім нелегко,

Це істина правди свята.

Не загубитися в цім світі –

Такою є наша мета.

Ностальгія

Осінь тихо ступа на поріг,

Легко-легко іде по землі,

І вкриває багрянцем дерева,

Та чогось стало сумно мені.

Я сумую, що рік проминає,

Що стаю вже доросліша я,

Що в батьків посивіло волосся,

А назад вже нема вороття.

Мрію бути порядною, щирою,

Щоб у них не боліла душа,

Щоб раділи і завжди пишались

І казали: « Це наша дочка!»

Я вклонюсь їм дуже низенько:

«Рідні мої, люблю я вас всіх,

А зозуля щоб вам накувала

Нам на радість ще многая літ!»

Щасливий

Щасливий той, хто в цьому світі битий жук,

Живе собі спокійно, тихо, й не зна ніяких мук,

А час летить, спішить, й конем не доженеш.

І зовсім не помітиш як півжиття пройдеш.

Навіщо лудять очі усі мені, для чого?

Невже нема на світі хоч крапельки святого?

Воно все пропадає і тане на лету

І постає питання: «Для чого я живу?»

Коли ж і тут довкола Гоморра і Содом,

Сусід сусіду плеще, немовби помелом,

Знайомі вже у масках й повсюди міражі,

А друзі непомітно підставляють ножі.

От жити б зараз десь в ведмежому куті,

Забути про нещастя й втекти від метушні,

У Прометея вкрасти блаженний той вогонь,

І відпочити трішки від тих дурних погонь…