Навчаючи - виховую

Школа - це майстерня, де формується думка підростаючого покоління, 

треба міцно тримати її в руках, якщо не хочеш випустити з рук майбутнє.

А. Барбюс

Креативність – це одна з найголовніших умов розкріпачення свідомості – її вихід за межі наявного чуттєвого буття, піднесений, узагальнено-позачасовий погляд на речі, це крок свідомості за обрій усталеного, у світ свободи та творчості.

   Зустріч з відомими поціновувачами СЛОВА С.Пушиком, В.Півтораком, О.Ципердюк, Н.Дерев'янко, В.Добрянським.

Усний журнал "Спочатку було Слово"

Тема: «Спочатку було Слово»

Мета: навчити учнів правильного мовного оформлення усного мовлення, закріпити           основні літературні норми усного та писемного мовлення;

виховувати у старшокласників шанобливе ставлення до мовних традицій, історії мови;

розвивати творчі здібності засобами слова.

Тип навчально-виховного заходу – усний журнал.

Перебіг заходу

І. Повідомлення учнів з використанням мультимедійної дошки

 Мудрий Нестор в літо 1037 записав:

Велика користь буває людині од вчення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння. І мудрість, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се і є ріки, що напоюють Всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо у книгах незмірна глибина.

            Мова… Вона існує, живе, бореться незалежно від того, думаємо ми про неї чи ні, турбуємося чи забуваємо, шануємо чи зраджуємо. Слово безсмертне. Адже ніхто не заперечить прадавню біблійну істину:

            «Спочатку було Слово, і Слово було Бог».

            Сьогодні, у час, щедрий на гіпотези, маємо чимало версій про походження української писемності. Вчені вважають, що автори трипільських написів – найдавніші племена, які жили на території теперішньої України, пелаги, мали свою звуко-буквенну азбуку, яка претендує на те, щоб вважатися першою в світі. З ІІ тис. до н.е. пелаги почали міграції на південь, до Італії та Малої Азії, й занесли туди свою азбуку. В Італії нащадками пелазгійських племен були етруски, відомі високим рівнем розвитку культури й писемності. Буквенно-звуковий алфавіт етрусків став ключем до розшифрування пелазгійських написів Трипілля.

            Деякі вчені вважають, що пелазгійський алфавіт – не що інше, як етруський. З цього випливає, що писемність України походить не з кирилиці ІХ ст. н.е., а витоки її сягають періоду ІІ тис. до н.е. Давню ж грецьку абетку, яку використовували Кирило і Мефодій у створенні кирилиці, елліни одержали від пелазгів.

            Чи не найзагадковішим витвором нашої давнини є «Велесова книга» – таємнича розповідь предків про природу, світ, богів.

            Її таємниці все ще не розгадано. Учені продовжують дискутувати і вести пошуки: що ж таке Велесова книга – майстерна підробка під старовину чи одна з найдавніших пам’яток наших предків?

                                   Вірш

            Будемо сподіватися, що український письменник Сергій Плачинда, англієць Ричард Вісло, російський літературознавець Дмитро Лихачов, давньогрецький історик І ст. до н.е. Діодом Сицилійський мали підстави твердити, що писемність, яка виникла на території сучасної України, є однією з перших у світі.

            А про писемність Київської Русі до нас дійшло чимало свідчень, зокрема болгарського книжника, ученого і ченця Чорноризця Храбра, який жив у Х ст. при дворі болгарського царя Симона. У творі «Про писемність» він розповідає про два етапи розвитку слов’янського письма:

            - перший – коли слов’яни ще були язичниками і користувалися рисками і зарубками;

            - другий – після прийняття християнства, коли почали писати римськими й грецькими письменами.

            Так було до того часу, поки великими просвітителями – братами Кирилом і

Мефодієм – не був створений алфавіт. Костянтин Філософ (Кирило) і його брат Мефодій походили із Солуня (сучасної Салонії). Їхня мати була грекинею, а батько – болгарином, тому брати з дитинства добре знали як грецьку, так і мову солунських слов’ян.

            863 року візантійський імператор Михайло послав Кирила і Мефодія до Моравії, де ті на прохання місцевого князя Радислава повинні були вести церковну службу слов’янською мовою, що мала бути протиставлена латині німецьких місіонерів. Князь просив надіслати «навчителя, який би пояснив мовою нашою християнську віру».

            Перед від’їздом до Моравії Кирило та Мефодій привезли до Велиграда слов’янську абетку та три-чотири богослужебні книги, перекладені слов’янською. У посланні папи Іоанна VІІІ до моравського князя Святополка (880 р.) Кирила названо «творцем слов’янського письма».

            Абеткою слов’янських духовних джерел називають «Костянтинову абеткову молитву». Це оригінальний, незвичайний твір. Нічого давнішого у слов’янській поезії ми не знали: датується він ІХ ст. по Різдву Христовому. Віршована абеткова молитва написана у формі акровірша, тобто кожен рядок вірша-молитви починається новою літерою абетки – від початку до самого кінця.

            Духовним Спасителем можна називати і великого літописця Нестора, ченця Печерського монастиря – на той час одного з найбільших культурно-освітніх і політичних центрів Київської Русі.

            Він прийшов до Києво-Печерської лаври сімнадцятирічним юнаком і назавжди залишився тут, щоб стати не тільки ченцем-чорноризцем, а й батьком української історії.

            Усі історики сходяться на тому, що Нестор був надзвичайно освіченою людиною, добре знався і на давньоруських, і на іноземних літописах, які читав у оригіналі.

Його недарма називають літописцем – він справді вів літопис. Але правильніше назвати його письменником та істориком. І не просто першим професійним істориком Русі, а й батьком усієї нашої історії, який звів у одне ціле різні літописи, створені попередниками, творчо опрацював їх, збагатив своїм літописом. З-під його невтомного пера вийшла цілісна й тематично завершена книга «Повість минулих літ», яка не тільки дає уявлення про те «звідки пішла Руська земля і хто в ній найперший почав жити», а й читається як справді захопливий твір, бо метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель.

Таке саме прагнення автора «Слова о полку Ігоревім». Адже наше середньовіччя було б неповним, невивершеним, а ми сьогодні біднішими, якби не мали «Слова…». Це твір на всі часи. «Слово…» – це драма свідомості, свідомості вибору, свідомості причетності кожного до єдиного цілого – народу, воно нагадує, повчає, застерігає, закликає…

А от історичні обставини, у яких наступні  віки формувалася українська нація, були вкрай несприятливими.

Після навали монголо-татар, починаючи з середини ХІІІ ст., українські землі окуповувалися сусідніми державами:

·         Закарпатську Україну загарбали угорські феодали;

·         Буковина опинилася під владою молдавського господаря;

·         значна частина українських земель увійшла до складу Литви, а потім – Польщі.

Та поки Україна була злучена з Литвою, наш народ не знав утисків. Литовці

не грабували місцеве населення, не втручалися в його життя, побут, вірування й культуру. Більше того, вони прийняли культуру, зокрема літературну мову українців (литовська літературна мова була в стадії становлення), а також їхні звичаї, деякі закони. Невпинно збагачувалась усна народна творчість. Героїчний епос поповнився думами та історичними піснями.

            З ХV ст. Україна мала високий рівень освіти та книгодрукування. Підійдімо до нашого календаря. Дивіться:

1460 – багатий міщанин зі Львова Степан Дропак подарував одному з монастирів друкарню.

1491 – німець Швайпольдт Фіоль надрукував у Кракові Псалтир

1572 – до Львова прибув Іван Федоров

1574 – вийшли друком «Апостол» та «Буквар»

1576 – князем Костянтином-Василем Острозьким заснована перша українська школа, що давала середню і вищу освіту

1581 – Іван Федоров у Остозі видав славнозвісну «Острозьку Біблію»

1632 – злиття Братської і Лаврської шкіл у Києво-Могилянську колегію

1701 – Києво-Могилянській колегії надано статус академії. Це перший на східних землях Європи вищий навчальний заклад.

Юрій Дрогобич, Павло Русин, Себастьян Кльонович, Маруся Чурай, Станіслав Оріховський, Анна Любовичівна, Іван Некрашевич, Петро Могила – ось імена тих, хто плекав слово рідної мови у ті далекі часи. Цих поетів називали роксоланами,  тобто русинами за любов до рідного слова, до рідної землі.

Яскравим феноменом поезії цього періоду є творчість Климентія Зиновієва. Вперше героями поезій стали ремісники, козаки, ченці, селяни.

Художній доробок поетів-роксоланів знайшов логічне завершення у творах письменника-мислителя Григорія Сковороди, який підсумував найвищі досягнення давньоукраїнської літератури.

Справжньою енциклопедією народного життя називають «Енеїду» Котляревського. Вільно використовуючи живу народну мову, Іван Петрович вводив картини народного побуту. Мова буденна, увірвавшись у літературу, в поезію, викликала подивування її можливостями.

Історична заслуга Котляревського полягає саме в тому, що він перший серед українських письменників заговорив на повний голос живою народною мовою, продемонструвавши на прикладі власних творів її невичерпність, глибину, пластичність.

Народну мову підхопили Віктор Забіла, Михайло Петренко, Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Микола Костомаров, поети «Руської Трійці» – Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

А їх справу продовжив наш безсмертний Кобзар – Тарас Григорович Шевченко. Його думи ані вітер не розвіяв, ані лихо не приспало. Вони й досі вриваються в наші душі, будять їх від сну щирим словом правди, любові і болю. Доти доки буде хоч один скривджений у світі, поезія Шевченка не втратить своєї значущості, своєї ваги, актуальності.

Але подальший розвиток української писемності, мови, культури гальмувався колоніальною політикою російського царату. Два з половиною століття під його гнітом – це тотальне нищення української нації. Така страшна правда. Багатьом вона й сьогодні очі коле, вони б воліли її «не помічати».  Вслухаймося в дати Скорботного календаря.

1720 – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 – Петро І звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1763 – з’явився указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії.

1769 – Синод розпорядився вилучити українські букварі з усіх шкіл.

1775 – закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях.

1874 – розгром Кирило-Мефодіївського товариства і посилення жорстокого переслідування української мови та культури.

1852 – закрито недільні і безплатні українські школи для дорослих.

1863 – видано Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою та українського театру у Східній Україні.

1876 – видано Емський указ Олександра ІІ про заборону ввезення українських книг із-за кордону і підтекстування нот українською мовою.

1895 – видано розпорядження про заборону друкувати українські книги для дітей.

1908 – указом Сенату національну культуру і просвітню діяльність в Україні визнано шкідливою.

1933 – у телеграмі Сталіна йдеться про припинення «українізації».

1938 – видано постанову РНК і ЦК ВКП (б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

1958 – стаття 20 Основ Законодавства СРСР про народну освіту закріплює положення про вільний «вибір мови» навчання, вивчення за бажанням учнів і батьків. Вивчення російської залишається обов’язковим.

1970 – видано наказ про захист дисертацій тільки російською мовою.

1989 – постанова Пленуму ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

1990 – Верховна Рада СРСР прийняла «Закон про мови народів СРСР», де російській мові надається статус офіційної.

ХХ ст. увірвалося у долю нашої мови відчайдушним залпом «Аврори». Кілька років національного відродження, нові імена, нові теми, надії і сподівання… А далі – сльози, біль, гіркота і туга. Сотні знівечених доль. Це була кривава драма, трагедія української культури, всього українського народу. ХХ ст. Воно виривало з  життя найталановитіших, найпрекрасніших, але принесло нашій мові не лише випробування, а й високі злети.

ІІ. Домашнє завдання.

Продовжіть календар…