Конспекти уроків з теми "Риторика", 11клас

Тема: Риторика як наука й мистецтво слова. Роль риторики у професійній діяльності. Основні поняття риторики: логос, етос, пафос, топос.
Мета: ознайомити школярів із поняттям риторики як науки, показати значення мистецтва слова в самореалізації особистості; подати відомості про основні поняття риторики; формувати комунікативні вміння, збагачувати активний словник; виховувати відповідальне ставлення до власного мовлення.
Тип уроку: урок засвоєння нових знань.
Обладнання: підручник, таблиця, карткові завдання.
Медіатор уроку: відеозапис «Школа риторики «Агрус», презентація «Школа майбутнього».

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

Лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі. 

Л. Костенко

Колективне визначення завдань уроку. Асоціативний кущ.
ІІ.Актуалізація опорних знань
1. Що таке мистецтво?
2. Що таке наука?
3. У чому відмінність? (Кола Вена)
ІІІ. Засвоєння нового матеріалу
Слово вчителя.
   Термін «риторика» походить від давньогрецького слова «оратор» і означає теорію ораторського мистецтва, науку красномовства. Близьким за значенням до нього є латинське слово "oratoria". Ці терміни пов'язують з публічними виступами, живим словом. Ще в давнину люди, які майстерно володіли мистецтвом красномовства (ритори, оратори), відігравали значну роль у суспільному житті.
   Упродовж історичного розвитку значення терміну "риторика" дещо розширилось. На сьогоднішній день серед науковців не існує одностайності щодо витлумачення цього терміну, навіть у визначенні риторики як науки. Більше того, у деяких фахівців викликає сумнів навіть те, чи можна риторику взагалі вважати наукою. У Стародавній Греції, де остаточно сформувалась ця сфера діяльності, риторика вважалась скоріше мистецтвом.
Робота з інфокартами.
   Серед розмаїття визначень риторики можна виділити дві головні традиції, що мають дуже давню історію.
№1. Перша традиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н. е.). У її межах риторика визначається як "мистецтво переконання". Відповідно до цієї традиції головне завдання оратора - переконання аудиторії.
№2. Друга традиція найбільш яскраво репрезентована у творчості давньоримського ритора Квінтіліана (I ст. н. е.). У її межах риторика визначається як "мистецтво говорити витончено". Відповідно до цієї традиції завдання оратора - краса, вишуканість, витонченість виразу думки. Переконання ж виступає як можлива, але далеко не головна мета оратора.
   Кожна з цих традицій, без сумніву, містить у собі раціональне зерно. Разом з тим, наголос лише на одному аспекті ораторської діяльності призводить до втрати цілісності у розумінні предмета й завдань риторики.
Перегляд відеороликів.
Обмін враженнями.
*На сьогоднішній день очевидно, що сферою інтересу риторики є спілкування, комунікація.
*Інколи її навіть визначають як теорію та майстерність ефективного (цілеспрямованого, впливового, гармонійного) мовлення.
*Однак слід зазначити, що спілкування - це надзвичайно складний і багатогранний феномен, який вивчає багато наук, зокрема лінгвістика, психологія, філософія тощо. Тому в такий спосіб специфіка риторики не прояснюється.
Робота з підручником.
Займи позицію.
1. Предмет риторики - це публічний виступ у процесі комунікації.
2. Багато людей можуть навести приклади не тільки успішних промов, але й таких виступів, що завершувалися повним провалом.
3. Виникають закономірні запитання: чи можливо передбачити результат публічного виступу?
4. Чи подібне вміння - це виключно природне обдарування?
   Отже, риторика - це наука про способи підготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторію.
   Оратор - це людина, яка впливає на інших людей таким чином, щоб вони прийняли певні твердження або виконали певні дії.
   Аудиторія - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор. Промова - це мовленнєве повідомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.
Збагачуємо філологічний глосарій.
Робота з термінами.
Для риторики є основними терміни пафос (патос), логос,топос і етос.
Пафос — це намір, задум творця промови, який має на меті розвинути перед адресатом певну цікаву для слухача тему. Зміст патосу — думка, спрямована на прийняття рішення і дію. Патос створює мовленнєву емоцію аудиторії, завдяки якій стає можливим рішення і доцільна дія.
Аудиторія, до якої звернений патос ритора, є не просто певним скупченням людей, а громадою, організованою словом. Підґрунтям організації аудиторії можуть бути духовно-моральні цінності або матеріально-практичні інтереси.
Правила пафосу:
· патос є основою задуму;
· без патосу неможливі рішення і дії;
· слід уникати знижувального патосу;
· ритор не повинен створювати штучний патос, що не від повідає задуму і предмету промови;
· патос промови пов'язаний з емоціями, які можуть виникнути в аудиторії, тому ритор має передбачити їх;
· ритор мас контролювати свої мовленнєві емоції;
· надто сильний і недоречний патос компрометує ритора.
Логос — словесні засоби, які використовує ритор для аргументації висунутих пропозицій.
Логос, породжений патосом, постає як аргументація — система доцільних засобів для вираження задуму промови і його обґрунтування у формі, прийнятній і переконливій для аудиторії.
Побудова аргументації ґрунтується на загальноприйнятих моделях і правилах, які дозволяють подати задум у формі, прийнятній для аудиторії, тобто поєднати думки ритора й аудиторії, досягти згоди аудиторії з доказами та й приєднання до позиції ритора.
За правилами логосу ритор не повинен:
· використовувати софістичну аргументацію: навмисно вводити в оману щодо справжнього задуму чи змісту промови; створювати необґрунтовані судження;
· створювати аргументацію, розуміння й оцінювання якої недоступні для аудиторії;
· використовувати неприйнятні мовленнєві засоби.
Логос доповнює топос — певні факти життя і думки, які можуть зробити висловлення оратора цілком переконливим, незважаючи на його матеріальну незугарність чи незрозумілість.
Етос — умови проголошення промови, які суспільство створює ритору. Ці умови передбачають можливість обговорення значущих для суспільства проблем, коли учасники обговорення не лише мають різні думки, але й обстоюють різні світоглядні позиції.
   Таким чином, етос створює умови для промови, патос — джерело створення змісту промови, а логос — словесне втілення патосу на умовах етосу і за підтримки топосу.
Ці основні категорії риторики взаємопов'язані одна з одною і ніби переходять одна в одну.
Виконання вправ (з підручника).
ІV. Рефлексія
Сегментувати пропоновані теми (Риторика – наука. Мистецтво слова. Професійна діяльність.Логос, етос, пафос, топос.), тобто розбити тезисно широку тему на вужчі аспекти.
Презентація сегментів.
V. Оцінювання.
VI. Домашнє завдання.
Вивчити матеріал з підручника, виконати вправу.
· Підібрати словесний медіатор до вивченої теми (поезія, текст з літератури, періодичні видання).

Тема: Ритор і оратор. Риторичні ідеали у різні історичні епохи.

Мета: ознайомити школярів із поняттями ритор та оратор, показати значення риторичних ідеалів самореалізації особистості; подати відомості про поняття риторичних ідеалів; формувати комунікативні вміння, збагачувати активний словник; виховувати відповідальне ставлення до власного мовлення.

Тип уроку: комбінований урок.

Обладнання: підручник, зразки текстів виступів, індивідуальні завдання.

Медіатор уроку: виразне читання поезії В.Ганущака «Про тіні», твори Григорія Сковороди.

Перебіг уроку

І. Організаційний момент

Побудова алгоритму очікуваних результатів

ІІ.Актуалізація опорних знань

1. Що таке риторика?

2. Це наука чи мистецтво?

3. У чому суть риторичної професійної спрямованості?

Зачитування сегментів (етос, логос, пафос, топос), перевірка домашнього завдання.

ІІІ. Засвоєння та усвідомлення нового матеріалу

Текстове повідомлення.

   Слов'янський, давньоукраїнський риторичний ідеал фор­мувався на античних грецьких традиціях та християнських морально-етичних цінностях. Характерними ознаками для нього є честь, благородство, смиренність, милосердя, шляхетність, слух­няність, побожність, духовність. Ці засади сформували риторич­ний ідеал любові, або ідеал гуманістичної риторики, спрямованої на досягнення гармонії стосунків за допомогою засобів мовного спілкування.

   У системі слов'яно-українського риторичного ідеалу, що роз­винувся на ґрунті античної риторики в епохи (барокову, роман­тичну, неоромантичну) українського національного відродження, були необхідними такі риси: системність, чіткість, міра, поря­док, рівновага, витримка, терпіння, самодисципліна, витрива­лість, подвижництво.

   У такому риторичному ідеалі переважала гармонійна триєд­ність:

• ідея, думка, задуми, істинність;

• моральна спрямованість на добро, етичність, благо, справед­ливість, гуманність;

• краса як гармонія змісту і форми, доцільність і мовна довер­шеність.

   Цей ідеал започаткувався на ґрунті візантійсько-слов'янської християнської філософії, потім підтримувався ідеями ренесанс­ної західноєвропейської духовної культури та реформаційними впливами. Можна вважати, що у XVI ст. в основних рисах визна­чився український риторичний ідеал (Лаврентій Зизаній, Памво Беринда, Іов Борецький, Іоаникій Галятовський, Герасим Смо-трицький, Мелетій Смотрицький та ін.). У XVII ct. український риторичний ідеал набув рис полемічності, значно зміцнився під­тримкою українського козацтва, що збройною силою виступало на захист українських вольностей, земель, християнської віри і рідної мови. Це доба українського бароко, наснажена західноєв­ропейськими ідеями гуманізму, раннього Просвітництва у синтезі з української ментальністю і суспільно-історичними та культур­ними процесами на вже роз'єднаних українських землях. Най­більшого розквіту український риторичний ідеал досяг у педа­гогічній, науково-навчальній і суспільно-культурній діяльності визначних риторів, проповідників, педагогів Київської коле­гії, а потім Києво-Могилянської академії (IL Могила, І. Гізель, C. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, M. Козачинський). Усі вони викладали риторику в Києво-Могилянській академії та колегіумах і семінаріях міст і містечок України (наприклад, Чернігові, Переяславі та ін.), писали підручники з риторики.

   У XVII-XVIII ct. сформувався український бароковий рито­ричний ідеал із перевагою кордоцентризму, ліроепічності, есте­тичності, вільнодумства (його риси помітні в українській літера­турі з часів Київської Русі, епохи І. Вишенського і Г. Сковороди та аж до кінця XX ст.). Наступні часи додали до риторичного ідеалу свої риси.

   Лінгвоцид української мови, постійні заборони й утиски всіх культурних форм суспільного життя у багатьох українців гасили національну свідомість, а в інших її пробуджували, спонукали до опору, гартували волю, змушували до винахідливості у худож­ній мовотворчості. Український риторичний ідеал стає пристрас­ним, вольовим, образним, багатожанровим, бо шукає шляхи свого вираження в умовах заборон. Його формують мовотворчість Івана Котляревського, супліки й оповіді Григорія Квітки-Основ'яненка, поеми й особливо послання Тараса Шевченка, записки Панте­леймона Куліша, публіцистика Михайла Драгоманова, історичні праці й політичні промови Михайла Грушевського, присвяти й промови та поеми Івана Франка, поетична «огненна мова» Лесі Українки, мовні дискусії Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, епістолярій Панаса Мирного, журналістика Олени Пчілки і ще творчість багатьох визначних українських мовних особистостей.

   Тоталітарна самодержавна і радянська епохи породили «мову влади», авторитарне, директивне мовлення, за античною ритори­кою — «агональне» мовлення. На жаль, в українському суспільстві нині поширюється сучасний американський риторичний ідеал, чужий слов'янській культурі, зокрема українській, яка завжди мала міцні традиції успадкування еллінської античної куль­тури. Американський ідеал перемагає наші ідеали в засобах масо­вої інформації і масової культури. Українське суспільство ще не звільнилося й від тоталітарного риторичного ідеалу. Нагальні, закличні, категоричні, безапеляційні промови багатьох наших політиків сприймаються як рудименти радянської епохи: авто­ритарне мислення, нетерпиме монологічне мовлення, мовна агре­сія, телефонне право, влада на слово, підкорення співрозмовника тощо. Усе це можна назвати політизованою псевдориторикою. Сучасне українське суспільство прагне позбавитися цих тоталі­тарних нашарувань, оновити свої духовну і культурну сферу, тому надає перевагу конструктивному діалогу, мовному порозумінню, ідеям гуманістичної риторики (За Л. Мацько та O. Мацько).

Наукове конструювання (записати визначення «оратор», «ритор»).

….. може виголошувати навчальні, політичні, юридичні промови. ….. не просто говорить, а робить це взірцево. У дав­ньому світі ….. навчали своїх учнів під час бесід, прогулянок, де молодші переймали у старших усі ті правила й прийоми, усі ті знання, уміння та навички, які були створені до них і якими старші покоління володіли досконало. ….. — це той ….. , якого можна називати ….. із великої літери. Одночасно …… називають і викладача красномовства.

Тематична лексика (продовжити рядок новими термінами)

Красномовство — слов'янське слово, ариторика, якіритор,— слова грецького походження, …..

Робота з текстом. Мовне спостереження.

   В античній риториці послідовно виробилися два риторичні іде­али. Для ораторів — носіїв першого ідеалу — головним у рито­ричній діяльності є переконливість, далі істинність переконливого мовлення, моральність на користь суспільству, чіткість і впоряд­кованість. Цей ідеал називають сократівським.

   Другий риторичний ідеал вважають софістичним. Для носіїв і прихильників цього ідеалу характерною є формальна перекон­ливість, надмірна словесна краса, пишність, вибагливість мов­лення, самовираженість і корисливість оратора.

   Сучасні ритори вважають, що зараз діють три риторичні ідеали.

· Перший із них можна назвати близьким до софістичного, але нині він дуже американізований, саморекламний, нав'язливий, такий, що повсюдно заполонив собою засоби масової інформації 1 спрямований на маніпуляцію свідомістю мас.

· Другий риторичний ідеал несе в собі морально-етичні цінності східнослов'янського, давньоукраїнського ідеалу. Він близький до першого античного ідеалу — ідеалу переконаності й істин­ності, ідеалу Платона і Сократа.

· Третій риторичний ідеал сформувався в імперський і радян­ський часи. Цей риторичний ідеал називають тоталітарним, про­пагандистським.

   Усі ці ідеали у видозмінених формах живуть і нині в мовосфері сучасного українського суспільства. І це закономірно. Шкода, що вони разом не становлять єдиної виваженої риторично-ідеальної системи, у якій мали б відповідати певним соціальним моделям життя і поведінки мовців (Л. Мацько, O. Мацько).

«Крилате дослідження».

Які висновки про харак­тер українського народного мовного ідеалу можна зробити на основі прислів'їв? Наведіть приклади з життя чи літератури, що ілюструють їх.

1.Держи язик на прив'язі. 2. Говорити й робити — різні речі. 3. Воду лий на землю, яка її вбере; слово кажи людині, яка його оцінить. 4. Вмієш казати, вмій і мовчати. 5. Від красних слів язик не відсохне. 6. Добре слово — квітка, погане — колючка. 7. Із приказки, як і з пісні, слова не викинеш. 8. Язик поранить дужче за шаблю. 9. Щире слово, добре діло душу й тіло обігріло. 10. Язик до Києва доведе, а в Києві заблукає. 11. Де багато слів, там мало мудрості (Народна творчість).

Диктант із коментуванням.

Кінцева мета красномовства – переконувати людей. (Ф. Честерфілд.) Обов’язок оратора – говорити правду. (Платон.) Красномовство належить до тих мистецтв, які все здійснюють і всього досягають словом. (Платон.) Красномовство – дар, який дозволяє нам оволодіти розумом і серцем співрозмовника, здатність тлумачити чи навіювати йому все, що нам потрібно. (Ж. Лабрюйєр.) Ораторське мистецтво користується усіма вигодами поезії й усіма її правами. (Й. Гете.)

Платон, поєднуючи мудрість із красномовством, майстерно схиляв до себе серця слухачів не хитрощами, а силою істини. (К. Віланд.) Риторика – цариця душ і княгиня мистецтв. (Ф. Прокопович.) Оратор, достойний уваги, є той, хто користується словами для думки, а думкою для істини і доброчесності. (Ф. Фенелон.) Говорити багато й добре є дар гострого розуму, говорити мало й добре є властивістю мудрого, говорити багато й погано означає дурня, говорити мало й погано є ознакою божевільного (Ф. Ларошфуко.) Є галузі, у яких посередність нестерпна: поезія, музика, ораторське мистецтво. (Ж. Лабрюйєр.)

ІV. Рефлексія.

Скласти алгоритм риторичних ідеалів через історичну призму.

Проілюструвати прикладами. Використовувати речення із вставними словами.

Колективна презентація алгоритму.

V. Оцінювання.

VI. Домашнє завдання.

Вивчити матеріал з підручника, виконати вправу.

Скласти план-характеристику сучасного риторичного ідеалу.

· Підібрати словесний медіатор до вивченої теми (відео виступів сучасних шоуменів).